першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Леонід КОВАЛЬЧУК, політичний в’язень, Київ – СІЗО № 13: "ПІД СИН

додано: 25-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998768783.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

У шкільних підручниках історії доволі багато і досить патетично написано про українських політв’язнів совєцького періоду нашої історії. Поза сумнівом, вони варті того, щоб їхні імена та їхню боротьбу проти окупантів знали покоління. Така вже наша національна традиція – здавати когось, а потім створювати образи мучеників, і, зрештою – всієї української нації – мучениці. Україна в терновому вінці – це вже такий рафіновано естетичний символ, за яким можна приховати нашу незугарність – схильність колаборувати, нездатність до суспільного опору, хворобливу компромісність із тюремщиками-вертухаями.

Я пам’ятаю судові розправи над українськими правозахисниками в 70-80 роках на моїй Васильківщині – так звані справи Матусевича–Мариновича та Литвина. Я пам’ятаю потоки бруду на шпальтах місцевої комуністичної преси. Я пам‘ятаю оте моральне заціпеніння в середовищі інтеліґенції, в якому поєднувалося безсилля сорому за те, що коїться, і – страх.

Юрія Литвина, разом із Василем Стусом і Олексою Тихим Україна зустріла з неволі в труні і провела на Байковий цвинтар. Я мав за обов‘язок привезти на ту зустріч бодай невелику групу дітей-учнів (мені тоді довелося вчителювати), які об’єдналися в перший на Київщині осередок Товариства української мови “Щире братство”. І ми, дорослі й діти з Васильківщини, спокутували свою присутність .

Микола Матусевич – чи не останній із українських політв’язнів, покинувши мордовські табори, повернувся до рідного Василькова живий. І хай Бог дарує йому довгі роки життя. І живе він у Василькові. І я пам’ятаю, який упевнений незворотності нашої історії він був на першому опозиційному мітингу під уперше в тих роках піднятим українським національним прапором.

Але Миколу Матусевича не запрошують на уроки у Васильківських школах, коли вчителям казенними фразами звідомлюють: колись в Україні були політичні репресії та політичні в’язні. Батьки сьогоднішніх старшокласників добре пам’ятають те судовище. А чи знають нинішні учні, що пан Микола живе у Василькові – сумнівно.

На судову розправу наді мною Микола Матусевич приходив без запрошень. І попри заповнену залу, в його очах я бачив: “Усе повторюється”.

Приходив на судові засідання син Юрія Литвина – Ростислав. Після свого суду, після власного вироку, після того, як нам довелося в одній камері Васильківської міліції згадувати Литвина-старшого й ті давні роки… І знову ж – у повітрі висіло риторичне питання: ”Все повторюється?”

Найжахливіше в цьому Еклезіастовому твердженні те, що воно – правдиве. Вбивали й ув’язнювали за синьо-жовтий стяг і Тризуб – вбивають і ув’язнюють за синьо-жовтий прапор і Тризуб… під синьо-жовтим прапором і Тризубом.

Пригадую постійно фразу Алєксандра Солженіцина про “зону” і “велику зону”. В таборах це – “зона”, а за табірними огорожами – що? Так само – зона, але велика, поки що – без вишок, без конвоїв, без карцерів. Але ознаки всіх цих табірних атрибутів Васильківщина має ще від цілковито з пофальшованих результатів виборів 1994 року. Можуть таке потвердити репресовані Васильків, Гребінки, Велика Вільшанка, Дослідницьке, Митниця, Ковалівка. В цих містах, містечках та селах влада вже поставила заборолового хреста на самому принципі політичних і соціальних прав та свобод.

Свого часу, минулої осені, в ЗМІ було прогулькнуло повідомлення про васильківський варіант зникнення і вбивства Ґеорґія Ґонґадзе. Навіть якщо це не так, громадська думка жителів Київщини в таку версію віритиме – адже “нерозкритим” залишається резонансне вбивство – суто політичне Володимира Рожкова, і неспростовані лишаються звинувачення в причетності до вбивства клану губернаторів-поміщиків.

Та й обставини мого арешту, що на них і я, і мої захисники неодноразово вказували на суді, однозначно засвідчують: ніхто не збирався мене затримувати згідно з законом чи заарештовувати. Лише фізично зліквідувати. Коли ж “група захоплення” не спромоглася на це, посеред ночі білими нитками була зшита кримінальна справа 08-7289, де мене звинуватили “в незаконному носінні та зберіганні вогнепальної зброї”. Аби приховати справжні обставини, суд вдався до таких юридичних нонсенсів як проведення судових засідань без мене і моїх захисників, до виготовлення спеціально для сторони захисту іншого аніж ориґінал “протокола судового засідання”. Перелік юридичного і правового дикунства у “васильківській справі Ковальчука” можна вести і вести... Але Україну і світ, вочевидь, уже ніщо не здивує: адже йдеться про політичні репресії ... Адже одні й ті самі “правоохоронці” – “судові” технології задіяні як у “справі Ковальчука”, – так і в справі проти моїх земляків – васильківців – Ростислава Литвина, Валерія Поповича, Валентина Кузьмича, проти Юлії та Олександра Тимошенків, Ярослава Годунка, Леоніда Чубука, Леопольда Табурянського, Сергія Іванченка, Олеся Вахнія, Сергія Салова, Олександра Ляшка, Івана Безсмертного, Валерія Івасюка, Бориса Погребинського, Олександра Нікуліна, Андрія Шкіля – і всієї політичної партії УНА–УНСО, проти гурту “Самостійна Україна”.

Адже з використанням таких самих технологій “лишаються” нерозкритими вбивства В’ячеслава Чорновола, Сергія Нечитайла, Ґеорґія Ґонґанзе, Володимира Кательницького…

Тому, попереджуючи Україну про початок масових політичних репресій, ми започаткували громадянську ініціативу українських політв’язнів “Українська хартія – ХХІ”. Сподіватимемось: наша ініціатива, наше об’єднання підтримають ті, що відповідають за долю України…

Ми не маємо мовчати – ні за ґратами, ні за колючими дротами. Ми не мусимо слухняно коритися таким тюремним – не табірним – умовам, що порушують наші права – передусім політичні та громадянські.

Початком 90-х – у минулому столітті – з письменницького середовища вийшов афоризм: нібито ми, українці, здатні об’єднатися лише перед стратою.

Я особисто розумію: всіх політв’язнів об’єднує палка “любов” узурпаторів влади. Я особисто розумію: кожен політв’язень став такий, коли ці узурпатори відчули з його боку загрозу для свого ситого дикого та бездарного існування. І допоки Україна не позбудеться тоталітарного режиму, я не ділитиму політв’язнів на лівих і правих, на правильних і неправильних, на екстремістів та інтелектуалів. Сьогодні ми урівняні нашим спільним опонентом у політиці – тоталітарним режимом: соціал-демократ Іванченко, УНСОвець Шкіль, “Батьківщина” Юлії Тимошенко, рухівець Ковальчук, соцнацик Олесь Вахній, народник Табурянський, соборівець Нікулін…

Жахливою виглядає в Україні справа захисту в політичних процесах. Вбивство Сергія Нечитайла, репресії проти Макара та Федура – невже “Все повторюється”?.. Було вже з журналістами – є вже і з правниками. Хто наступний – військовики, лікарі, освітяни?.. Яку суспільна верства далі буде призначена на заклання? На ритуальне, символічне заклання, від якого Україну до кісток пройме моральне заціпеніння, в якому поєднаються безсилля й сором за те, що коїться, і набутий тваринний страх.

Леонід Ковальчук,
політичний в’язень,
Київ – СІЗО № 13

додано: 25-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998768783.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua