першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Михайло СВИСТОВИЧ: “Жменька патріотів зіпсувала сценарій влади:

додано: 28-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998947666.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Кучма згадав про касетний скандал: "Можливо, ви не зрозумієте, якщо я не торкнусь в своєму виступі так званого касетного скандалу, справи, яка викликала сплеск політичних пристрастей в Україні і за її межами, спричинило відчутний удар по міжнародному іміджу та престижу нашої держави. Сьогодні ми ще не маємо повної інформації про механізм та рушійні сили цього злісного дійства, не знаємо всіх його дійових осіб".

В залі явно наростала атмосфера обурення, яка вибухнула вигуком Надії Лук'яненко: "Брешеш! Всі особи відомі". І тут люди позбавились своєрідного комплексу, який не давав їм вголос висловити все, що вони думали. З різних кінців зали почулися свист і тупотіння, хтось подав пораду, де шукати винуватців: "Подивися в дзеркало!"

Кучма ще намагався щось говорити: "Але загальний зміст широкомасштабної провокації, а також деякі мотиви та цілі нам зрозумілі. Заявляв вже не раз і повторюю сьогодні перед вами: до історії з журналістом Гонгадзе я не причетний ні найменшою мірою. З самого початку в мене не було ніяких сумнівів в тому, в чому сьогодні переконується все більше людей - творці цієї складної і заплутаної колізії цілять насамперед в Україну та її президента, в стабільність, незалежність і саме існування нашої держави. Їм хотілось і хочеться бачити Україну на колінах, приниженою і слабкою. Серед виконавців цієї недоброї волі ті, хто вважає себе політичною опозицією. Вона об'єднала в собі вчорашніх адептів соціалізму і радикалів, які виступають під прапорами людоненависництва і провокації. Найзліший недруг не зміг би так знеславити Україну перед світом, як це зробили вони, засліплені жадобою влади і прагненням до реваншу за політичні поразки. Як кажуть в народі "не так тії воріженьки…" Що ж, і натхненники і замовники касетного скандалу знайшли в обличчі таких псевдопатріотів в цілому придатний виконавчий матеріал. А ми ще раз переконались, що найбільшу небезпеку несуть Україні саме ті, хто голосніше всіх кричить про свою любов до неї. Це відповідь. Якщо в когось і були якісь сумніви на цей рахунок, то, гадаю, день 9 березня 2001 року розвіяв їх остаточно. Скажіть мені, щоб робила американська поліція, якби натовп хуліганів пішов на штурм Білого дому у Вашингтоні? Чи подивіться телепередачі з місця проведення глобальних форумів. З порушниками там обходяться достатньо жорстко. А наші правоохоронці лише оборонялись. Отриманий нами урок гіркий, болючий. І він переконує: в Україні та за її межами є сили, які готові вести боротьбу з Україною та її президентом, не зупиняючись ні перед чим, в найгірших традиціях мафіозною вендетти. В черговий раз, за допомогою добре спланованої і скоординованої інформаційної атаки з України спробували зробити слухняний і безмовний об'єкт для биття, виставити її на глум, влаштувати щось на зразок міжнародного автодафе. Але українська державна і політична системи довели свою стабільність і неподатливість на провокації. Ми вийшли з випробувань ще більш сильними і консолідованими. Одночасно такі події залишають глибокі рубці і в історії держави, і в людських серцях. Я говорю це, маючи на увазі, що політичні екстремісти не заспокоюються, зазнавши чергової поразки, готуються до спроб реваншу. Про це вони заявляють і сьогодні, як бачите, публічно. І нам відомий сценарій їх подальших спроб розхитати державу і суспільство. Політичний екстремізм і неконституційні дії не пройдуть. Безпека держави і громадянський мир будуть захищені всіма передбаченими законом засобами."

Всі ці дурниці Кучма промовляв під суцільний свист та крики: "Неправда!", "Ганьба!", "Брехун!", "Кучму - геть!", "Брехуна - геть!", "Україна без Кучми!", "Причетний!", "Не плутай себе й Україну!", "Ти, москалю, до України не примазуйся!", "Тільки в президента Кучму!", "Лиши Україну у спокої!", "Стабільність цвинтаря!", "Грязь Москви!", "Стягніть його з трибуни!" тощо. Ці крики Кучма спробував прокоментувати реплікою "Ознака українства", що викликало лише чергову хвилю обурення як і кинуті на адресу зали слова "про це вони заявляють і сьогодні, як бачите, публічно" (а як ще можна в демократичній державі заявляти? Підпільно?).

Всіх вигуків я запам'ятати та записати не зміг. Більше того, вони майже цілком заглушили на позиченому мною в друзів диктофоні запис виступу цинічного гаранта Конституції, тому я теж не гарантую, що його виступ, який я розшифровував три дні, наведений дослівно на всі 100%. Але 99,96% - гарантую!

Після обструкції український президент намагався триматися мужньо, але колір його обличчя, який нагадував всім присутнім у задушливій залі прохолоду зеленого лісу, видавав всю гамму негативних почуттів, яка буяла в його душі як флора в бразильській сельві.

Коли пристрасті трохи вляглись, я оглянув президію Форуму. Зліва направо там сиділи народний депутат Юрій Криворучко (НРУ), голова Об'єднання українців Росії Олекса Руденко-Десняк, народний депутат Лілія Григорович (НРУ), президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, київський міський голова Олександр Омельченко, прем’єр-міністр Анатолій Кінах, голова Верховної Ради Іван Плющ, президент Леонід Кучма, голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь, попередник Кучми на президентській посаді Леонід Кравчук, поет і невдалий громадський, державний та політичний діяч Іван Драч (УНР), голова Світової федерації українських жіночих організацій Оксана Сокурик, ректор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Скопенко, президент Національної Академії Наук Борис Патон та літератор Іван Дзюба.

Отже, за одним столом сиділа влада та ті, хто заявив про свій перехід в опозицію після брутальної відставки прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Вже саме таке сидіння говорить про ступінь цієї псевдоопозиційності, а Лілію Григорович мене так і кортіло запитати: “Чи не хоче вона повторити свою продемонстровану у Верховній Раді картинну спробу самоспалитися ось тут на Форумі українців? Також хотілося запитати Івана Драча, чи не соромно йому сидіти за столом президії, коли його однопартієць, колишній радянський політв’язень Олесь Шевченко (йому теж, напевно, не вистачило місця в залі через привезених делегатів з регіонів) сидить в гостьовій ложі на балконі? Але вони були занадто далеко, щоб почути мої запитання, а тим більше відповісти на нього.

Тільки-но гарант закінчив свій виступ, ми знову почали вимагати надати слово Левку Лук’яненку. Народ, який щойно скинув з себе пута заціпеніння гаряче нас підтримав, і Академік Національної академії наук України Іван Дзюба хвилин десять не міг розпочати свій виступ. Він то підходив до трибуни, то відходив від трибуни, розводив руками, але марно.

Кучма, що взяв на себе роль конферансьє, нервово смикався на стільці. Він підняв голову, щоб глянути на балкон, звідки долинали найголосніші вигуки, і ми зустрілися очами.

Я і раніше не вірив, коли про гаранта нашої Конституції намагалися представити таким собі миршавим безвольним чоловічком, яким всі маніпулюють і в якого не вистачає клепки на жоден власний крок. Применшувати здібності супротивника – це переконувати себе у його слабкості, але це не означає, що він насправді слабкий. Недооцінка може бути такою ж небезпечною як і переоцінка. І погляд очі в очі зміцнив мене у власних переконаннях, що Кучма – це не ганчірка. Це був погляд людини, яка знає, чого хоче, впевнена, що вона – пуп землі і готова знищити всіх, хто стоїть на її шляху. Наповнені ненависті очі їли мене, і я вирішив запропонувати йому психологічний виклик: пильно і з презирством подивитися в ці очі: хто перший не витримає.

Це продовжувалось вже хвилину, і я розумів, що в іншому випадку він би очей не відвів. Але моя ситуація була кращою. Я міг собі дозволити дивитися в ці живі буравчики, що нагадували язики змії, хоч години. Йому ж це було зась, бо на це вже почали звертати увагу і повертати голови у наш бік. Президент не міг собі дозволити приділяти так багато уваги якомусь балконному опозиціонеру, але й опускати очі йому теж не хотілося, бо це означало поразку. І він знайшов вихід, миттєво зорієнтувавшись в ситуації, що свідчить про гострий розум і спростовує всі чутки щодо недорозвинутості його інтелекту. Кучма перевів погляд на мою дружину, яка теж вигукувала “Слово – Лук’яненку”. Досвідчений преферансист вірно розрахував, що ймовірність зустрітися з нею очима в момент переведення погляду досить мала. Він трохи затримав на ній свій погляд. “Подивись йому в очі” – крикнув я дружині, але поки вона зрозуміла, його очі вже блукали по залі. На обличчі відбилося часткове задоволення від того, що він вийшов зі скрутної ситуації, проте, звичайно, цього було мало, щоб вираз незадоволення загальною ситуацією в цілому з цього обличчя зник. Це була занадто мала компенсація за приниження, яке він відчув кільканадцять хвилин тому.

Якщо хтось з його оточення прочитає ці рядки, хай передасть Леоніду Даниловичу про мою високу оцінку його здібностей. Але хай також передасть, що після цього моє ставлення до нього аж ніяк не змінилося. “Кучму – геть!” залишається моєю найближчою метою. А ще, якщо можна, хай знайдуть спосіб повідомити, наприклад, під псевдо на Вільному Форумі нашого сайту, чи побачив пан Президент в залі Юлію Тимошенко? Адже він, здається, обіцявся проігнорувати Форум українців, якщо на ньому буде присутня лідер Форуму національного порятунку. Не дотримав слова Леонід Данилович, не по-президентськи це якось і навіть не по-чоловічому: якщо вже сказав “або я – або вона”, то або вибачся за ляпнуту дурниці, або вже йди до кінця, доводь, навіть всупереч здоровому глузду, що це – не дурниця, а геніальна ідея.

Коли нарешті розгублений Іван Дзюба, який не чекав, що обструкція президента відіб’ється і на ньому, розпочав свій виступ, то відразу почав звинувачувати у всіх негараздах не владу, а саме український народ. Його виступ нагадав мені комуністичні часи перших років горбачовської перебудови: багато правди, правильні посилки, але абсолютно невірний висновок. Як завжди винні абстрактні винуватці, яких ніколи не назвуть поіменно, або хоча б загальним визначення “вищі посадові особи”, але найбільш винний, звичайно, саме народ.

Визнаючи, що в Україні “невдоволені всі та всім”, Іван Дзюба спробував структуризувати це невдоволення. В нього вийшло, що існує “невдоволення людей, які не мають праці, які не отримують достойну зарплату чи пенсію, невдоволення українців, які і досі відчувають себе на своїй землі чужими, невдоволення людей, які існують в будь-якому суспільстві, в яких не склалось життя, які не змогли реалізувати свої бажання та мрії, знайти, що хотіли. Але часто вони не вміють і не хочуть працювати, а претензій у них багато. І ще претензії і невдоволення людей, які не хотіли і не хочуть цієї держави, ненавидять Україну та українськість”.

Все це було сказане таким тоном і з таким наголосом, що головні невдоволені це ті, хто не вміє та не хоче працювати, та ті, хто ненавидить Україну, а отже, справжні патріоти не мусять бути невдоволеними. Однак виділити окрему групу невдоволених, які не можуть вільно висловлювати свої думки і доносити їх до суспільства, чесно працювати й не платити хабарі податківцям, санепідемстанції, пожежникам, міліції, а також зробити висновок, що ситуація, коли всі невдоволені, це – ненормально, а отже влада робить щось не те, чого прагне більшість народу, пан Дзюба не зміг чи не схотів.

Я відразу почав приміряти його слова до себе: я маю працю та пристойну зарплату (точніше сказати мав, бо 15 грудня 2000 року пішов з банку, де керував валютним відділом, на площу, розпочавши разом з іншими “невдоволеними” акції “Україна без Кучми!”), вмію і хочу працювати, люблю Україну і боровся за її незалежність ще тоді, коли Іван Дзюба, наляканий репресіями проти шестидесятників, тихенько мовчав. Єдина група, куди б я міг себе віднести згідно структуризації Дзюби, це ті, хто “відчувають себе на своїй землі чужими”, хоча моє невдоволення значно ширше, але ж в структурі пана Івана місця для інших виявів мого невдоволення просто немає.

Чомусь Іван Дзюба, після того як згадав про тих, “хто не змогли реалізувати свої бажання та мрії, знайти, що хотіли”, відразу сказав, що “часто вони не вміють і не хочуть працювати, а претензій у них багато”. Якби я міг з ним подискутувати у відкритому ефірі (що частково задовольнило б моє, не назване Іваном Дзюбою невдоволення вільно висловлювати свої думки і доносити їх до суспільства), то навів би йому приклад численних знайомих кандидатів та докторів наук фізиків, генетиків, мікробіологів, які хочуть і вміють працювати, мають чимало винаходів та відкриттів, але... торгують на базарі під пекучим сонцем влітку та в шалені морози взимку, по коліна у багнюці навесні і восени на базарі, отримуючи за це менше 40 американських доларів на місяць. Так, вони вміють дивитися в мікроскоп, але не вміють швидко та з вигодою продати свій товар, але ж навіть Іван Дзюба, якій теж нічого не вміє робити, окрім того, що писати, не сказав, що людина повинна бути універсальною. Навіть за офіційною статистикою не більше 15% людей мають здібності до підприємництва, та й західний світ, з якого закликає брати приклад пан Дзюба, прагне до спеціалізації, а не до універсальності. То хіба можна обурюватись невдоволенням чудових фахівців, які не можуть застосувати свої здібності, бо в незалежній українській державі фундаментальні наукові дослідження стали або непотрібними, або зменшилися настільки, що утворився надлишок з висококваліфікованих фахівців?

Іванові Дзюбі добре! Він потрібен режиму, бо належить до тих шестидесятників, що виступили проти тоталітаризму радянському. Виступив і замовк, хоча зараз мало хто знає, що в часи репресій, коли Лук’яненко, Кандиба, Лупиніс, Мороз (всіх і не перелічити, тож хай пробачать неназвані) вдруге, а Стус, Чорновіл, Тихий, Литвин, брати Горині, подружжя Калинців та десятки інших вперше пішли в табори, Дзюба, який, написавши блискучий твір “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, став флагманом тодішньої опозиції, чи не єдиний гірко покаявся, поливаючи брудом своїх вчорашніх побратимів.

Вони повелися з ним шляхетно, не згадували йому про це, і після здобуття Україною незалежності І. Дзюба знову став шанованою людиною, але вже на схилі життя вирішив прислужитися новому тоталітарному режиму, приймаючи від нього нагороди і прикриваючи легітимність цього режиму своєю особою, що, на мою думку, дає право всім підняти з архіву старі покаяння пана Дзюби і викрити його бояглузиво-запопадницьку суть демагога, який і досі не має сміливості розігнутись, хоча за це вже не відправлять у табори, проте розпатякує менторським тоном про шкідливість самоприниження.

А ще під час виступу пана Дзюби пригадалася народна приказка: “Чия б корова мичала, а чия б мовчала”. Адже кілька років тому міністр культури Іван Дзюба цілковите провалив ввірену йому ділянку роботу і добровільно пішов у відставку, щиро визнавши, що це – не його царина, що він не зміг втілити в життя покладені на нього надії та завдання. Своєю добровільною відставкою він викликав повагу, але чому після цього в нього повернувся язик критикувати інших, таких, як сам.

Від виступу Івана Дзюби повіяло затхлим духом радянських часів: “Трагедію 1654 року пояснюємо недалекоглядністю Богдана Хмельницького, не питаючи себе, а хто ж це на нещасливому майдані в Переяславі кричав "Бажаємо під царя Білого, царя московського!"? Пов’язуємо трагедію під Полтавою з військовою перевагою Петра І, забуваючи, що без українських козаків - противників Мазепи – втікати з-під Полтави довелось би не Карлу, а Петру. Віддаємо данину шани державній діяльності гетьмана Петра Скоропадського і тихенько обходимо мовчанкою питання "Хто і чому прогнав його з Києва?" - не більшовик же! Говорячи про колективізацію та голод, справедливо називаємо кремлівських злочинців режисерами цих трагедій. Однак, замовчуємо, що серед виконавців були не лише єврейські комісари, чиїми прізвищами зручно оперувати, а й свої, і не тільки партійні функціонери, але й комнезами – “добрі” сусіди розкуркулюваних. Дозволю собі невеличкий побутовий відступ. Я часто їжджу на роботу в мікроавтобусі - кияни знають, що це таке. Люди виходять і сідають, і кожен другий, оплачуючи проїзд, говорить водію: "Билета не надо". Дрібниця? Однак, символічно. Так на кожному кроці - в малому і великому - ми заохочуємо обман держави і хабарництво. І вимагаємо при цьому, щоб хто-небудь збудував нам ефективну економіку. Ми і досі вважаємо, що все це не наше і не має відношення до нашого добробуту. Ми загатили сміттям річки, ліси навкруги сіл, кидаємо недопалки і плюємо прямо на тротуари, викручуємо лампочки у під’їздах, псуємо ліфти і хочемо жити у висококультурному суспільстві з високоетичним начальством на чолі. В нас автори високопатріотичних книжок, заходячи в тролейбус, звертаються до сусідів-пасажирів: "Какая следующая остановка". А русифікацію пояснюють тим, що чиновники не говорять українською. До речі, саме чиновники в основному і говорять українською, в крайньому разі на службі, і скоро українська мова стане мовою чиновників, а не народу. І так парадокси без кінця”.

Мене дивує, що цю демагогію спокійно слухали Михайло Горинь та Іван Драч, Юрій Криворучко та Лілія Григорович. Адже саме їм 10-12 років тому комуністи говорили те саме, що зараз говорить всім нам Іван Дзюба. Якщо їх ще не вразив склероз, то хай згадають, як вони на мітингах розповідали людям про організовані московсько-більшовицькою кремлівською владою голод, розкуркулювання та репресії, а комуністи кричали, що то не Росія, що серед карателів були й українці, забуваючи, що ті були на других ролях виконавців.

Те саме нам говорили комуністи, коли ми вимагали свого часу державності української мови: “Зачєм вам дєржавность. Нужна проста разгаварівать на украінскам язикє в транспартє і на работє”. Те саме, хоч і іншими словами, говорить зараз І. Дзюба.

А перекидання відповідальності Богдана Хмельницького на народ – це просто визнання власного невігластва. Не звинувачуючи Б. Хмельницького (оскільки час тоді був складний, а передбачити майбутнє було вкрай важко), нагадаю Іванові Дзюбі, що іноді потрібно ставити себе на місце людей, вчинки яких аналізуєш.

У 1654 році між Московщиною та Україною майже не було ніяких зв’язків. Між двома державами лежали величезні незаселені лісові та степові простори. Засобів масової інформації (в тому числі й електронних) не існувало. Тому народ, хочеш – не хочеш, мусив вірити своїм поводирям, які бували у Москві, що покладало на Б. Хмельницького та його полковників подвійну відповідальність, бо, якби він навіть сказав, що цар білий московський має дві голови, йому б повірили, не сумнівайтесь. А якщо сумніваєтесь – почитайте “Історію” Геродота, яку теж свого часу ніхто не ставив під сумнів. Отже, приклад з Переяславською радою вкрай невдалий.

Демагогія Івана Дзюби також була приперчена брехнею, бо я теж щоденно по кілька разів їжджу в цих машинах, але випадки, щоб хтось відмовлявся від квитка трапляються вкрай рідко. А ще я б порадив Іванові Дзюбі перед тим як кидатися прикладами з трибуни такого високого зібрання сходити до будь-якого київського автотранспортного підприємства і розпитати, для чого в маршрутних таксі існують квитки. І там би йому розповіли, що ці квитки існують зовсім не для контролю за виручкою, оскільки водії працюють за контрактом, в якому передбачено, що в кінці дня водій повинен здати до каси підприємства певну суму грошей. Всі кошти, які він заробив понад цю суму, становлять його заробіток, а якщо він не добере обумовленої контрактом денної суми, то мусить доплатити підприємству зі своєї кишені. Квитки ж існують для того, щоб, по-перше, пасажир, який їде маршрутним таксі у службових справах, міг відзвітувати перед своїм підприємством за витрачені кошти (така практика існує в деяких фірмах), а, по-друге, щоб водію було легше контролювати, хто з пасажирів, що часом спочатку заходять, а потім розплачуються, сплатив за проїзд, а хто – ні. Тому, якщо навіть всі пасажири відмовляться від квитків, від того ні державі, ні водію не стане ні краще, ні гірше. І про ніяке породження хабарництва та обман тут йтися не може. Система, про яку говорив Іван Дзюба, існує в трамвайно-тролейбусних депо, але ж він навів саме приклад маршрутних таксі, а отже – ввів усіх в оману.

Коли ж пан Дзюба фактично заборонив некультурним у побуті людям вимагати щось від держави, я знов почав приміряти його слова до себе. Я завжди вимагаю квиток у громадському транспорті, не викидаю сміття у річки, не кидаю недопалки повз смітники і не плюю не лише на тротуари, але й взагалі, не викручую лампочки у під’їздах і не псую не лише ліфти, але й будь-яке інше суспільне чи приватне майно, говорю виключно українською мовою і не переходжу на російську. То хочеться спитати в Івана Дзюби: “А я маю право щось вимагати?”

Коли “приручений дисидент” почав критикувати оргкомітет Форуму, вигукуючи, що в залі є порожні місця, я теж поглянув донизу. Дійсно, понад 100 крісел стояли порожніми. І тут я знову пригадав, як Михайло Горинь надав Олесеві Сергієнкові запрошення без місця. Причину порожніх місць мені вдалось з’ясувати пізніше: дехто з призначених облдержадміністрацією делегатів, яким на Форумі було просто не цікаво, пішли гуляти по місту, в тому числі і на пляж. І після цього вони будуть говорити про свою любов до України!

Покритикував Іван Дзюба трохи і владу, зазначивши, зокрема, що “гідність української людини на її власній землі принижують прохані і непрохані зайди на кшталт Затуліна, Лужкова та інших, яким би порядна держава дала б добрячого ляпасу і більше ніколи б не пускала до себе.” При цьому зала вибухнула оплесками. Плескала і президія, в тому числі й ті, хто не дав того самого ляпасу Лужкову (Кучма, Плющ, Кінах).

Розповів І. Дзюба і про те, як тяжко працюють за кордоном українці, “якими нехтує чужа країна і яких не захищає власна”. Сказав і про успадковане з радянських часів відчудження між владою та народом, про кулуарність прийняття рішень, про непрозорість та непідконтрольність влади на всіх рівнях, але не назвав жодного прізвища, хоча саме ця НЕПРОЗОРА ТА НЕПІДКОНТРОЛЬНА ВЛАДА сиділа з ним за одним столом, вручала йому нагороди, які він з радістю, на відміну від Ліни Костенко чи Ольги Герасим’юк, отримував.

А потім пан Дзюба поставив діагноз, який і так всім відомий: в нас немає повноцінних структур громадянського суспільства, які б контролювали владу і тиснули на неї. Але видав рецепт на кшталт тих, що колись давали нам комуністи. Вони тоді казали: “Работать нада, а нє мітінгавать”. Іван Дзюба порадив “тиснути не мегафонами і голодуваннями, не гетькалами і ганьбистами..., а... розумними альтернативами”. І це все відбувалось на тлі показу по телебаченню кадрів десятилітньої давності, на яких борці за незалежність України (в тому числі й ті, хто сидів зараз в президії Форуму українців) тиснули на владу саме в той спосіб, який не радив застосовувати Іван Дзюба.

Хотілось би прилюдно навести І. Дзюбі один приклад, скільки разів ми тиснули на свою місцеву ірпінську владу письмовими розумними альтернативами, і скільки разів їх викидали на смітник. А ось коли вивели три тисячі мешканців (і це в 40-тисячному містечку) на мітинг, то відразу добилися свого (йдеться про завищення місцевою владою тарифів на житлово-комунальні послуги).

Описані паном Дзюбою способи хороші в демократичній державі, але вони не для України, де президент відверто порушує Конституцію, де злочинців не карають навіть тоді, коли їхні злочини визнані (можна навести хоча б приклад міліціонерів, які застосовували тортури до заарештованих 9 березня).

Буває таке відчуття, коли тобі стає соромно не за себе, а за вчинки інших. В ці хвилини мені стало соромно за Івана Дзюбу. Його зраду в часи дисидентства забули та пробачили, дали йому шанс увійти в історію шляхетною людиною, але ця людина своїми руками поховала свою гідність, перетворившись в інтелігентного прислужника злочинного режиму.

додано: 28-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/998947666.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua