першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Михайло СВИСТОВИЧ: “Жменька патріотів зіпсувала сценарій влади:

додано: 28-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/999019190.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Після виступу Івана Дзюби до трибуну підійшов Михайло Горинь, який присвятив свій виступ необхідності створення єдиної Помісної православної церкви в Україні, зазначивши, що вона має бути створена зроблено спільними зусиллями президента України Леоніда Кучми, всіх гілок влади, українського духовенства усіх конфесій, та української інтелігенції, незважаючи на приналежність до політичних течій.

Наступним виступаючим був президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, і ми вже не вигукували свої вимоги з поваги до представника діаспори, оскільки не мали проти нього жодних застережень.

Виступ Аскольда Лозинського зіпсував настрій Леоніда Кучми майже так само як і влаштована йому годиною раніше обструкція. Ні, Аскольд Лозинський не кричав “Кучму геть!”, не звинувачував йому ні в чому. Він лише раз згадав його прізвище на самому початку своєї доповіді, але так, що далі вся критика сприймалася не лише президентом, але й присутніми як персоніфікована.

А почав Аскольд Лозинський зі згадування слів українського президента, що діаспора повинна відзвітуватися про те, що вона зробила для України. “Я попробую відзвітувати” – пообіцяв А. Лозинський. І відзвітував.

Президент Світового конгресу українців нагадав, що діаспора допомагала Україні задовго до здобуття нею незалежності, окрім матеріальної допомоги борцям за волю України, влаштовуючи мітинги та пікети не лише проти радянського режиму, але й проти американського уряду, коли президент США Джордж Буш виступив за збереження СРСР.

Лише завдяки діаспорі перший візит Л. Кучми до США став не простим робочим, а офіційним державним.

Діаспора подарувала Україні приміщення, де зараз розташовані посольство України в Канаді, генеральне консульство в США, частина консульства в Чикаго та постійне представництво України при ООН.

Діаспора надала Україні гуманітарної допомоги на десятки мільйонів доларів, на кошти діаспори були встановлені пам’ятники Тарасу Шевченку від Луганська до Львова.

З 1991 року діаспора сплачує реєстраційні внески українських спортивних федерацій, завдяки яким наші збірні з усіх видів спорту мають змогу брати участь у чемпіонатах світу, Олімпіадах та інших міжнародних змаганнях. За кошти діаспори здійснюється передолімпійська підготовка багатьох спортсменів.

Часто представники діаспори роблять для України більше, ніж самі українські чиновники. Тут Аскольд Лозинський навів приклад, що, коли українці діаспори намагаються лобіювати національні інтереси України (наприклад, вони спробували заблокувати будівництво газової труби з Росії через Польщу в обхід Україні) піднімають питання перед депутатами іноземних парламентів, то іноземці лише здивовано знизують плечима: “А чому самі українці нас про це не просять?”

Допомагає західна діаспора й діаспорі східній, про яку забула Україна. Не Україна, а західна діаспора збудувала діаспорі казахській церкву в Павлограді та школу в Караганді. Не Україна, а діаспора домоглася від білоруського президента О. Лукашенка перереєстрації українських культурно-освітніх установ, чого не бажала допустити білоруська влада.

Не Україна, а діаспора протестувала проти силового відібрання в православних українців собору в підмосковному Ногінську. Саме представники діаспори, а не українського посольства, як мало б бути, передали комісару ООН з національних меншин листа-протесту з цього приводу. І зараз діаспора допомагає українцям в Росії, які правлять церковну службу в закинутій казармі матеріально, тоді як жоден з працівників посольства України в Росії там навіть не побував.

Натомість українська влада чомусь опікується не українцями в Росії, а росіянами в Україні, фінансуючи їхні школи, а часто й церкви, де ведеться відверта антидержавна пропаганда.

Відзвітувавши перед Л. Кучмою, що зробила діаспора для України, А. Лозинський висловив деякі прохання діаспори до української влади.

Він зазначив, що 10 років незалежності не можуть бути для українського чиновника аргументом, що він ще не вивчив українську мову. Тому варто було б ввести до виборчого законодавства норму, яка б вимагала обов’язкового знання усної та письмової української мови. Це ж має стати і передумовою до вступу до вищих навчальних закладів.

Також А. Лозинський побажав, щоб всі, висловлені недержавною мовою думки на державному телебаченні, а також іншомовні передачі перекладалися на українську мову.

Україномовні засоби масової інформації повинні бути звільнені від сплати податків, а завезені з Росії книжки обкладатися ввізним митом.

Державне майно (Софійський та Успенський собори, Києво-Печерська Лавра, Андріївська церква) не повинні бути під юрисдикцією церкви, яка поборює незалежність України.

Після цього речення зала вибухнула бурхливими оплесками, але в президії не плескав ніхто, навіть Михайло Горинь, який тільки-но розпинався за єдину Помісну українську церкву та бідкався засиллям в Україні московських попів. Ці оплески викликали на обличчі Кучми нервовий вишкір так, ніби вони били його по голові. Але закрити від них вуха та очі було неможливо, тож залишалося мовчки зеленіти від такого звіту лідера діаспори.

Аскольд Лозинський також заторкнув необхідність прийняття Закону “Про статус закордонного українця”, який би, надавав закордонним українцям ті самі права, що й громадянам України, окрім права обирати та бути обраним, а також надавав би закордонним українцям деякі пільги, наприклад, при оформленні в’їзної візи перед іншими іноземцями. Підкресливши, що це не означає подвійного громадянства, А. Лозинський навів приклад Ізраїлю, Словаччини та Угорщини, де такі закони давно існують.

Також президент Світового конгресу українців висловив думку всієї західної діаспори, заявивши, що їм незрозуміло, чому досі воїни ОУН/УПА не визнані героями України, а також чому в Україні не встановлено величний пам’ятник жертвам голодомору, і їхня пам’ять не увічнюється на державному рівні так, як це робиться в Ізраїлі щодо жертв Голокосту.

З трибуни Аскольд Лозинський йшов під бурхливі оплески, не дивлячись на те, що Леонід Кучма оголошував прізвище наступного виступаючого.

Голова Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) Оксана Соколик висвітлила становище української жінки, зазначивши як мало жінок серед депутатів, міністрів і навіть в оргкомітеті Форуму українців (3 на 50 членів оргкомітету).

Доповнивши А. Лозинського О. Соколик зазначила, що саме жінки з діаспори підняли в ООН питання про собор у Ногінську, а також повідомила, що членкині СФУЖО, заручившись підтримкою 10 міжнародних жіночих організацій, поставили перед усім світом проблему торгівлі українськими жінками за кордоном в той час, коли українська влада вперто не помічала цієї проблеми.

Оскільки ми, шануючи представників діаспори, припинили вигукувати свої вимоги, я відлучився від нашої групи та підійшов до Андрія Підпалого, чиї фотографії акції “Україна без Кучми!” можна побачити на нашому сайті. Ми з ним стали виясняти, хто ж це сидить у президії, бо ні я, ні він всіх не знали. Андрій почав перераховувати знайомих йому осіб, назвавши і президента України, прізвище якого він вимовляє без першого складу і в кличному відмінку. Перед нами на балконі куняли звезені чиновники з регіонів, але від такого “святотатства” вони враз прокинулись. Андрій це помітив і з задоволенням знов назвав всіх членів президії.

І тут я помітив, що з деяких гостей Форуму, які ніколи не чули прізвища свого кумира без першого складу та в кличному відмінку, струмком біжить піт. Я зрозумів: вони потрапили в непередбачувану ситуацію, щодо якої ніхто ніякої вказівки їм не давав. У себе в виконкомах вони знали б що робити: мерщій бігти доповідати про зухвальця начальству. А до кого бігти тут?

Врешті решт хтось, напевно, зорієнтувався, і до нас, ніби випадково, наблизився чи то есбеушник, чи то міліціонер в цивільному з тих, які охороняли Форум. Він довго ходив навколо нас і теж здригався від Андрієвих вигуків та мого сміху, але втрутитись не наважився. Справа в тому, що знайома мені ще зі студентських часів манера Підпалого одягатися в шорти, босоніжки без шкарпеток, футболку, а також цифровий фотоапарат, надзвичайно розкута поведінка та бездоганна українська мова зі своєрідною інтонацією робить його подібним на іноземця. Напевно, кагебіст прийняв його за представника діаспори, тому лише попросив якусь жіночку ввічливо переказати нам прохання говорити трохи тихіше, щоб не заважати людям слухати, хоча насправді ми заважали їм спати.

Вислухали ми також лідера українців Росії Олексу Руденка-Десняка і пішли на перерву.

Лише в кулуарах до мене дійшло, чому я й досі не звертав уваги на облаштування палацу “Україна”, на ремонт якого було витрачено 80 мільйонів доларів. Я багато читав, що ці кошти були розкрадені, що замість мармуру використали плівку з мармуровим малюнком і т. ін., але не думав, що все це виявиться аж настільки правдивим, адже сума просто вражала. Це був мій перший візит до палацу “Україна” після ремонту, тож я зауважив, що в палаці майже нічого не змінилось. Лише дерматинові крісла замінили на м’які та, можливо, відбулись непомітні оку косметичні зміни.

Проте, думати про розкрадені кошти часу не було. Ми мали втілити в життя намічений план – добитися слова для Левка Лук’яненка. Пройшла вже половина двогодинної перерви, а ми все не могли нічого придумати. “Заведені” блюзнірством Кучми люди вже охололи, наша кількість не збільшилась, діаспора сприймає наші крики ледь не як хуліганство. Ми розходились в різні кінці палацу, сходились знову, але нічого вигадати не могли.

За час роздумів я встиг двічі посваритися з працівниками палацу “Україну”, які хотіли випхати за поріг спочатку викладача-режисера, який ходив з плакатом із закликом допомогти йому знайти спонсорів для проведення конкурсу дипломних праць студентів-кінематографістів, а потім дідуся, що розставив вздовж стін палацу (не для продажу, а для експозиції) власноручно вишиті пречудові ікони (російськомовна працівниця обізвала їх порнографією). В них обох вимагали дозволу на право виставляння ікон та носіння плакату. Відстояти вдалось обох, залучивши на свою сторону діаспору, роз’яснюючи закордонним українцям тоталітарну та неукраїнську суть української влади під керівництвом Кучми. В цьому мені “допомогли” й самі працівники “України”, які час від часу зривалися на добірну російську лайку в тому числі й на адресу представників діаспори.

За таку поведінку я став “улюбленцем” хлопців в цивільному, які кілька разів перетрусили мою сумку, відкриваючи навіть пачки з цигарками. Врешті-решт я почав просто знущатись над ними: відходив у куток і, роблячи напружений вираз обличчя, починав потихеньку зазирати до сумки, час від часу озираючись на всі боки. Коли вони, мов шуліки, потихеньку “злітались” до мене, я збирав всю свою волю, щоб не розреготатися під час чергової перевірки сумки.

Таким чином мене перевірили в різних місцях (навіть в туалеті), але познущатися над кагебістами не було моєю головною метою. Це була хіба що компенсація за нездійсненні наші плани, але занадто мала, щоб цим втішатися.

Та раптом, коли наша “чудова вісімка” в черговий раз зійшлася разом, комусь в голову прийшла чудова ідея. Її автора, на жаль, виявити не вдалося. Точно знаю, що це був не я, але інші стверджують те саме. Напевно, наше нервове напруження досягло такої межі, що ми вже не пам’ятали, хто що сказав. Все було як в тумані. До кінця перерви лишалась година, коли хтось з нас зауважив, що в той момент, коли ми вигукуємо “Слово Лук’яненку!”, виступаючі не йдуть до трибуни, а терплячи чекають, поки ми замовкнемо. І визрів геніальний план: поїхати в УРП, надрукувати листівки, проникнути до зали, де їх розповсюдити, а потім почати вимагати надати слово Левку Лук’яненку, який, поки ми відволікаємо на себе увагу присутніх, тихенько підбирається до трибуни, виходить на неї і починає говорити.

Звичайно, для чоловіка, що просидів за свою любов до України 25 років в радянських концтаборах (і ще відбула два роки заслання), написав Акт проголошення Незалежності України, представляв державу за кордоном, не личить пробиратися до трибуни, наче якомусь школяру-бешкетнику, але іншої можливості для оприлюднення на Форумі українців точки зору антипрезидентської опозиції в нас не було. І спосіб здобуття цього слова - це ганьба не Левка Лук’яненка, це ганьба правлячого режиму і врешті решт ганьба цілої України, що доборолася вже, дійсно, до самого краю, за яким – прірва.

Сказано – зроблено! Їдемо до УРП, друкуємо листівки. Зміст – гранично короткий.

ЗВЕРНЕННЯ
до делегатів та гостей ІІІ Всесвітнього Форуму українців.

Шановні українці всього світу!

Ми, патріоти України, які виборювали її незалежність ще за часів СРСР, просимо Вас підтримати нашу вимогу про надання слова з трибуни Форуму автору Акту про Незалежність України, колишньому політв'язню радянських концтаборів, відомому політику Левку Лук'яненку.

Це буде слово правди, яке виголосить людина, що ніколи не зраджувала своїм принципам.

За всесвітньо відомим законом нещастя старенький копіювальний апарат відмовляється працювати, його налагоджують, час спливає, і ми мчимо назад, маючи в руках лише 50 цих листівок. Перше, що ми робимо, це вішаємо на заздалегідь підміченому перед входом до зали діаспорному англомовному стенді з портретом Левка Григоровича гасло “Слово Левку Лук’яненку – автору Акту проголошення Незалежності України!” Запопадливим працівникам, що кидаються до нас із запитанням “А єсть у вас разрєшєніє?” поспіхом кидаємо через плече, роблячи здивовані очі і тицяючи пальцем в портрет Лук’яненка: “Ви що не бачите, що це наш стенд? Чи вам привести Гориня, щоб пояснив?” і, напустивши на обличчя впевнений вираз, рухаємося до зали, де делегати вже займають свої місця.

Заворожені нашою впевненістю охоронці не запитують посвідчень, а коли починають розуміти, що ми зовсім не ті, за кого себе видаємо, вже пізно: листівки миттєво роздані по одній на ряд з проханням швиденько прочитати і передати іншому (не будуть же кагебісти бігати по рядах, збираючи листівки). Негайно біжимо на балкон, не чекаючи, поки нас виставлять з палацу, але двоє, змішавшись з делегатами, залишаються в залі.

Помічаємо, що Кучми в президії вже немає, а обов’язки конферансьє перебрав на себе Леонід Перший, тобто Кравчук. Та не встигає він розкрити рота, як ми трьома групками (одна в залі і дві на балконі) починаємо скандування: “Лук’яненко! Лук’яненко!” Нас починає потроху підтримувати народ, але не так сильно, я нам би того хотілося. “Хлопчик” в цивільному кидається до моєї дружини, що кричить особливо натхненно. Ось його тендітна ручка завтовшки з мою ногу розчепіреними пальцями тягнеться до неї (вона сиділа з краю), я з іншого кінця сектору кидаюся на допомогу та враз зупиняюся, бо бачу, що допомоги не потрібно.

Хто він був, есбеушник чи міліціонер, але вічная йому слава. Це була друга фатальна помилка оргкомітету – набрати в охорону людей, що не володіють державною мовою. Як тільки він просичав “Кто такая? Із какой партії?”, його миттєво оточив обурений народ. “Що то за мова? Я нічого не розумію?” – вигукував якийсь дідок з діаспори. “То може добре роблять, що кричать?” – підтримав його другий. Десятки рук потягнулися до охоронця, вічная слава загрожувала перерости у вічную пам’ять, і він ганебно залишив “поле бою”. Це був переломний момент. В цю хвилину ми перебрали на себе симпатії великої частини зали і скандування “Лук’яненко”! Лук’яненко!” залунало на всю “Україну!”

Краєм ока ми побачили, що пан Левко вже наближається до сцени. Побоюючись, що його зупинять в останній момент, моя дружина кидається до мене, і ми розгортаємо вдвох на балконі гасло “Форум без слова Левка Лук’яненка – Форум глухонімих українців!” та з криком “Читайте!” звішуємо його до зали. Люди в залі починають обертатися, щоб прочитати його зміст. Увага президії теж прикута до нас, а в цей час Левко Лук’яненко дістається здавалось би недосяжної трибуни.

В цю хвилину скандування досягає апогею. Воно захоплює всіх, люди зриваються з місць і плескають в долоні, навіть звезені з регіонів слухняні чиновники, гадаючи, що Лук’яненків виступ передбачений заздалегідь, через що його так вітають, теж як по команді і голосніше за всіх починають волати: “Лук’яненко! Лук’яненко!”

(Вже після закінчення першого дня Форуму до пані Надії підійшов генерал-лейтенант і сказав: Ну Ви даєте! Я просто в захваті. Дивлячись на Вас, я, статечна людина, скакав і вигукував, наче хлопчак. Але це було варто робити!”)

“Хитрий лис” Кравчук пробує врятувати ситуацію і, знаючи інтелігентність пана Левка, починає давити на його слабке місце: “Левку Лук’яненку передбачено слово на нашому зібранні. Але зараз має виступати Лілія Григорович. Я знаю Левка Григоровича як інтелігентну людину, що не дозволить собі виступити поперед жінки”.

Це був критичний момент. Пан Левко завагався. Ми бачили, що ось-ось, і він зійде з трибуни, і розуміли, що другого шансу на виступ йому вже не дадуть. А звезені з областей делегати вже почали розуміти, що твориться щось не те, й позамовкали.

Ситуацію знов врятувала Надія Лук’яненко. Вона найкраще знає свого чоловік, тому розуміла, якщо не пояснити йому, що вперше в житті він має знехтувати інтелігентністю заради України, він таки з трибуни може зійти. А як пояснити, коли знаходишся за кілька десятків метрів від нього? Та пані Надія знайшла вихід: “Неправда, - закричала вона, перекриваючи галас у залі, - Лук’яненкові слово не передбачено, ми дізнавались”. Тут же ми, вкладаючи в свою вимогу останні сили, знов почали скандувати “Лук’яненко! Лук’яненко!” та звертатись до людей з проханням підтримати нас. Надія Лук’яненко підскочила до одного ну дуже відомого опозиціонера, який до того гаряче плескав Кучмі, з питанням: “Ви з нами, чи з ним?” І той, перелякавшись, теж почав вигукувати з нами в унісон, що врятувало його від оприлюднення прізвища в цих рядках. Ті кількасот делегатів та гостей, що хотіли почути голос опозиції, знову утворили потужний хор. Хтось крикнув: “Це Лілія Григорович повинна мати за честь поступитися місцем біля трибуни такій людині”. “Хочемо почути Лук’яненка” – скандував народ.

І тоді Левко Лук’яненко заговорив. І в залі відразу всі стихли, бо народ ловив кожне його слово. Лише Л. Кравчук відразу схопився з місця та побіг за куліси, а М. Горинь та І. Драч опустили голову на руку (Горинь – на праву, Драч – на ліву).

Його виступ можна оцінювати по-різному. Можливо він був занадто різким, можливо звертатися на “ти” до президента і не варто було, можливо потрібно було навести більше цифр та фактів та зменшити патетику. Можливо, можливо... Це легко говорити.

На прес-конференції, присвяченій підсумкам першого дня форуму А. Лозинський звинуватив Л. Лук’яненка у грубому порушенні характерної для демократичних суспільств форми спілкування з владою, пояснивши це тим, що в пострадянських державах часто помилково вважають, що демократія полягає в праві будь-що і будь-про кого казати. Він назвав виступ Л. Лук’яненка "екстремістським", зазначивши, що "про особу президента у США - найдемократичнішій країні світу - так не говорять".

Михайло Горинь стверджував, що перелік виступаючих затверджував не Леонід Кучма, а Українська всесвітня координаційна рада, до якої від Левка Лук’яненка заявки на виступ не надходило, а якби Л. Лук’яненко як колишній посол України в Канаді захотів би розповісти про свій досвід роботи з українською діаспорою в Канаді, то йому надали б таку можливість (і тільки в цьому випадку? А якби захотів розповісти щось інше?).

Але далі всіх пішов віце-прем'єр-міністр з питань гуманітарної політики Володимир Семиноженко, ляпнувши, що своїм виступом на III Всесвітньому форумі українців Левко Лук’яненко позбавив себе можливості надалі займатися політикою якщо не на 100, то на 99 відсотків абсолютно точно. А ще пан Семиноженко не помітив у цьому виступі жодної цікавої думки щодо гуманітарної політики, яка б відповідала ХХІ століттю.

Так і хочеться сказати: “Любі мої президенти, голови, віце-прем’єр-міністри та іже з ними! А чи пробував хтось із вас поставити себе на місце Левка Лук’яненка?

Пані Надія розповіла мені, що Левко Григорович прокинувся о другій годині ночі, що передувала Форуму українців, і пішов на кухню. “Ти куди?” – спитала вона. “Готуватися. Завтра я іду на революцію”, - відповів Левко Лук’яненко. Від цих слів їй стало трохи моторошно. До чого ж треба було довести Україну, щоб на десятому році її Незалежності спроба виступу найпослідовнішого борця за цю саму Незалежність на Всесвітньому Форумі українців прирівнювався до подвигу.

Я уявив собі всю ту бурю почуттів, яку переживав у ці дні перед Форумом Левко Лук’яненко. Камера смертників, десятиліття в’язниці, ні статків великих, ні здоров’я, ні спокою, омріяна воля, Акт проголошення, написаний ледь не на коліні в коридорі Верховної Ради, бо час не чекав, відхід від політики, садок вишневий коло хати і вимушене повернення до активної діяльності, бо не міг вже спокійно дивитись, що зробили з Україною ті, хто посів в ній найвищі посади.

В нормальних державах такі люди не подають заявки на виступ. Їх запрошують, маючи це за честь. І Левко Лук’яненко до останнього дня жив ілюзією, що його попросять таки до слова, бо як же можна зустрічати ювілей Незалежності без живого її символу. Він дійсно став символом Незалежності. І не тому, що відсидів 25 років. Не тому, що очолив і зараз очолює першу зареєстровану в Україні Українську Республіканську партію, яка зламала однопартійність ще в радянській Україні. Він символ лише тому, що є автором документу, який розвалив останню у світі імперію. І цього досить!

Але це в нормальних державах. Нинішню ж Україну такою назвати не можна. Тому в мене не повернеться ні язик, ні рука скритикувати хоч одне слово з виступу Левка Лук’яненка. Цей виступ, написаний в ту ніч, за тих умов і виголошений в той день, не міг бути інакшим.

Це правда, що до президента США так не звертаються. Але ж пан Лозинський сам пояснив це: бо США – найдемократичніша країна світу. Якби в Україні демократія була хоча б наполовину такою, як в США, то ніхто б про нашого президента так не говорив. А демократія на пострадянському просторі відрізняється від описаної Аскольдом Лозинським з точністю до навпаки. В нас не дають нічого сказати, тому і хочеться казати, коли отримуєш цю рідкісну можливість будь-що і будь-про кого. Цікаво, чи довго терпіли б діаспорні українці у державах, громадянами яких вони є, президента, при якому роками не виплачуються зарплати, друкарні відмовляються випускати опозиційні газети, а від свавілля чиновників чи правоохоронців не захистить жоден суд? Напевно, що ні. Тому, перш ніж критикувати Левка Лук’яненка, порадив би кожному громадянинові західного світу поставити себе навіть не на місце Левка Григоровича, біографія якого не типова і для мешканця колишнього СРСР (а зараз незалежної України), а просто на місце пересічного громадянина Україна. Або пожити в його шкірі хоча б кілька місяців. Впевнений, що тоді б ми почули від західної діаспори інші слова.

Будемо сподіватись, що Четвертий Всесвітній Форум українців проходитиме вже у дійсно демократичній Україні. Але, якщо, не дай Боже, Батьківщина наша ще не виплутається з лабетів тоталітаризму, я особисто наполягатиму, щоб Левко Лук’яненко подав заявку на виступ з проханням розповісти про свій досвід роботи з українською діаспорою в Канаді. І подивлюся, чи нададуть йому слово. Хочеться зателефонувати Михайлові Гориневі і спитати, чи не сняться йому вночі його слова на прес-конференції. Він міг що завгодно казати журналістам, але ж не нам, які знають, що запрошення на Форум українців Левку Лук’яненку дали лише за день до початку і то після скандалу. То про яку можливість виступити говорив пан Михайло? Та якби Левко Григорович навіть подав би заявку з темою виступу “Непересічна роль президента Л. Кучми в утвердженні української державності”, то й в цьому разі ніхто б його до трибуни не допустив, бо знають, що Лук’яненко – не збреше.

А в пана Семиноженка хочеться спитати, чи багато цікавих думок про гуманітарну політику він почув у виступах інших доповідачів? І нагадати, як зветься хвороба, коли людині здається, що весь світ має крутитись навколо неї або її питань та обов’язків. А ще хочеться запропонувати йому проїхатись по Україні і зупиняти всіх зустрічних двома питаннями: “Хто такий Лук’яненко?” і “Хто такий Семиноженко?”

На перше питання відповіді будуть найрізноманітнішими: “Свята людина”, “Патріот”, “Мученик”, “Бандера”, “Прислужник імперіалізму”, але навіть в найвіддаленішому селі най безграмотніша бабця щось, та й скаже про Лук’яненка, з любов’ю чи з ненавистю, залежно від поглядів.

А ось про Семиноженка ніхто поганого не скаже. Бо відповіді будуть однотипними: “Не знаю”, “Перший раз чую” або мовчазне знизування плечима. А якась бабуся з далекого хутора, що від старості вже не дочуває, може сказати “Комаха”, переплутавши прізвище віце-прем’єра з сороканіжкою (це не образа, а просто співзвучність, бо не прізвище робить людину, а навпаки).

І тоді б може Володимир Семиноженко зрозумів, що шлях в політику Левко Лук’яненко відкрив собі усім своїм життям, і закрити його вже просто неможливо. І викинув би криве дзеркало зі свого кабінету, бо бачить він в ньому себе лише очима підлабузників підлеглих та численних прохачів. І подивився б на себе очима народу. І зрозумів би, що до Лук’яненка йому приблизно так, як до обрію. Та він і сам підсвідомо це розуміє, бо назвав же простого пенсіонера Левка Григоровича народним депутатом. А депутатом Левко Лук’яненко не є, але може стати на найближчих виборах. Тобто, зазирнув пан Семиноженко у майбутнє, говорячи про закритий Лук’яненків політичний шлях. А може він мав на увазі щось інше? Може йому, ближчому до тіла Леоніда Другого, ніж ми, щось відомо? І шлях в політику скоро знов почнуть закривати таборами та розстрілами?

Як не дивно, але найрозумнішим виявився тут Леонід Кучма. Охоловши після Форуму українців він через кілька днів під час офіціозного святкування ювілею Незалежності мусив визнати, що Левко Лук’яненко не лише завжди вболівав за Україну і боровся за неї, але вболіває і бореться за неї і зараз, по-своєму.

Тому критикувати виступ Лук’яненка на Третьому Всесвітньому Форумі українців – справа невдячна. В ньому при бажанні можна віднайти багато недоліків, але мало хто з ораторів згадуватиме свій виступ на цьому Форумі з гордістю та без сорому за будь-яких обставин через рік, два, п’ять, десять...

додано: 28-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/999019190.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua