першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Михайло СВИСТОВИЧ: “Жменька патріотів зіпсувала сценарій влади:

додано: 31-08-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/999217178.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Другий день Форум українців мав працювати по секціях. Їх було кільканадцять: політологічна, мовна, інформаційно-видавнича, екологічна тощо. Проходили секційні засідання в Інституті міжнародних відносин, але організація була така препаскудна, що люди по годині шукали потрібну їм секцію: ні плану при вході, ні чергових від оргкомітету. Я лише через кілька годин дізнався, що там є прес-центр, а ще одному майданівцю та члену УРП Володимиру Мартинюку навіть вдалося знайти його. Виявилося, що там можна навіть користуватися інтернетом, але дізналися ми про це занадто пізно.

Я не здивувався, побачивши Мартинюка на Форумі. Адже саме він є найвизначнішим класиком винайденої ним же науки фуршетології та автором фундаментальної праці “Фуршет як остання стадія українського націоналізму”, де описані 17 порівняно чесних способи потрапити на фуршет без запрошення.

Для тих, хто не має почуття гумору, поясню, що назва твору – це не образа націоналізму, бо і Мартинюк, і я були і є націоналістами, але на відміну від націоналістів фуршет них не кричимо на кожному кроці про ідею та чин, а намагаємося довести своє розуміння націоналізму як любові до Батьківщини, а не ненависті до всіх інших конкретними справами. І назва Мартинкового твору – це гірка іронія щодо тих українців, які свої минулі заслуги використовують лише для того, щоб задурно випити та поїсти, або, якщо повезе, ще й посидіти десь у президії та послухати оди на свою честь, не помічаючи глузливих посмішок за спиною. Нам не раз доводилось бачити, коли такі “професійні українці” (так ми їх називаємо) розповідають охоронцю на вході про свої минулі заслуги, щоб той пропустив їх до фуршетного. Саме такі фуршетники часто складають почет нинішніх олігархів, які, зневажливо поплескуючи їх по плечу під час цих фуршетів, кажуть всім: “Ось подивіться, які в мене друзі. А ви кажете, що я – не українець!” Ввечері, коли гості розійдуться, такому “професійному українцю” хтось з російськомовної охорони олігарха дасть копняка під зад, щоб знав своє місце. Але фуршетник встане, обтруситься, трохи образиться, але завтра знову стовбичитиме біля входу на черговий фуршет. Дивитися на це прикро та гидко.

Більшість секцій працювали хаотично, виступаючі заторкували не пов’язані між собою теми, тому прийти до якогось єдиного висновку було неможливо. Це був однозначний (а може навмисний?) прорахунок оргкомітету. До того ж під час секцій відбувалися ще й засідання у великій залі, де слово брали всі ті, кому не вдалося виступити в палаці “Україна” першого дня. Проте і слухали їх неуважно. Люди перемовлялися між собою, постійно заходили та виходили. Щоб якось привернути увагу присутніх, оргкомітет періодично закривав секційні дебати, робив перестановки у програмі, аби залучити побільше людей до зали. Єдине, що було позитивним в Інституті міжнародних відносин, там не було призначених владою делегатів, бо їм було нецікаво, і вони розбіглися гуляти по Києву.

Дух першого дня Форуму відчувався і тут. Саме через це міністр юстиції Сюзанна Станік заговорила про опозицію, мовляв, її наявність в Україні вже свідчить про демократію, але тут же вказала, що ця опозиція повинна отримати правовий статус (це є переказ слів Кучми “Нехай ця опозиція спочатку зареєструється”, висловлений у більш коректній формі) та відстоювати інтереси України та її народу, а не амбіції окремих політиків. Визначати межу між інтересами України та її народу і амбіціями окремих політиків, напевно, має очолюване пані Станік Міністерство юстиції, хоча вона цього не сказала.

С. Станік здивувалась, що опозиція почала заявляти про себе в той час, коли почались економічні зрушення в державі, але, на жаль, мовчала у 1996-97 роках, коли громадяни України місяцями не бачили зарплати та пенсії.

Я теж шкодую, що українська опозиція мовчала кілька років тому, що потрібно була загибель Гії Гонгадзе, щоб наші політики зрозуміли: нами правлять бандити, і якщо ми не скинемо їх зараз, вони розчавлять нас поступово поодинці. Але вже добре, що пані Станік визнала, що необхідність у виступах опозиції була, що режим Кучми створив для життя людей неможливі умови. Цікаво, чи відреагує сам Кучма на такі слова? Чи Долгунов вимолить прощення для своєї дружини, як він вже вимолив його один раз в президента для себе?

Однак забула міністр юстиції, що опозиція не ставила до влади економічних вимог. Що не хлібом єдиним живе ця опозиція, навіть ліва. Що її насамперед хвилювали такі ідеалістичні цінності як свобода слова та демократія.

Інші оратори говорили більш помірковано, ні на кого не нападали, вживали багато загальних фраз та часто намагалися використати трибуну Форуму українців у передвиборчій агітації. Особливо в цьому відзначився Іван Заєць, що викликало роздратування у представників діаспори, які все одно участі в голосуванні не беруть.

Єдиний виступ, який запам’ятався та запав в душу, це була промова Євгена Сверстюка. Мабуть не останню роль в тому, що його взагалі допустили на трибуну, зіграв наш пікет та демарш у перший день Форуму. Адже ми вимагали надати слово не лише Левку Лук’яненку, але й Євгену Сверстюку та Юлії Тимошенко, та наші прихильники, вичерпавши всі свої сили, ці вимоги підтримували занадто слабо.

Звичайно, було б краще, якби Євген Сверстюк виступив в палаці “Україна”, але й в Інституті міжнародних відносин він мав досить вдячну аудиторію.

Євген Сверстюк запропонував делегатам та гостям відчинити вікна та впустити до зали повітря з вулиці, щоб відчувати її настрої, бо сьогодні проти України ведеться інформаційна війна, продовжується перебудова під звуки того ж радянського гімну, мовна агресія досягла піку. "Я не пам’ятаю жодного випадку, коли б українська влада захистила українську честь на державному рівні або українського громадянина в Росії чи Білорусі", - сказав Є.Сверстюк. Як приклад комплексу меншовартості української влади пан Сверстюк навів приклад нещодавнього святкування Дня російського флоту та ігнорування українським президентом аналогічного свята українських моряків. Він висловив жаль, що в Україні не знайшлося жодного українського офіцера, який би поклав до ніг президента зброю зі словами: “Я не збираюся ділити з Вами ганьбу України!”.

Серед секційних виступів найяскравішим був виступ майданівця Володимира Мартинюка на політологічній секції “Про очищення суспільства...”, який вже друкувався на нашому сайті. Найкращим визнанням стала для Мартинюка гарячкова метушня відомого колишнього діяча національно-визвольного руху, а нині найнижчого за рангом пахолка кумівського почту Миколи Поровського, який вибіг з зали та привів з собою кілька чоловік з палаючими очима, які представились “Шевченківським братством” і стали вимагати слова для свого керівника, який повідав нам, що йому в Україні мафією було винесено смертний вирок №2 (вирок №1, за його словами, винесли журналісту Вадиму Бойку) за те, що він відкрив велику таємницю, яка не давалася ні вченим, ні академікам. Він розшифрував “Кобзар” Тараса Шевченка, бо там, виявляється, було закодоване послання нащадкам. А я то, грішним ділом, гадав, що Шевченко саме тому і здобув широку популярність саме завдяки тому, що писав просто і зрозуміло для простих українців. Виявляється я помилявся, і цей добродій взявся мене і всіх інших просвіщати. Він говорив довго, часто цитуючи “Кобзар”, але що ж там було закодовано, так ніхто і не зрозумів. Мабуть, цю таємницю таким дурням як ми довіряти не можна.

Всі дні роботи Форуму українців ми зранку до пізньої ночі спілкувалися з багатьма представниками української діаспори, намагалися переконати їх, що Україна, хоч і незалежна, але не українська і недемократична. Але натикалися на майже повне нерозуміння. Ось тільки декілька їхніх думок.

Юрій Клюха (Канада): “Касетний скандал – це сором, це не на користь України. Президент повинен зорганізувати незалежну комісію, яка б дійсно розглянула все, а не вдавати, що нічого немає. “Україна без Кучми!” – то не конче мудре поняття. Нам треба акцію “Україна без Росії!”, бо виглядає так, що ми скоординовуємося проти однієї особи.

Шекетера Петро, Кирилюк Андрій (Казахстан): “Ми громадяни іншої держави, тому не хочемо туди влазити. З яким президентом – Кучмою, Морозом, Ющенком, Тимошенко – вирішувати лише громадянам України. Якби в нас на президента почали кричати “Геть Назарбаєва”, то вони б там довго не посиділи”.

Володимир Котляр (Бельгія): “Україна – мала дитина. Лише 10 років незалежності. Щоб розбудувати державу – треба довгий час. Ми з діаспори не повинні вчити українців. Ми можемо допомогти лише, щоб Україну більше знали в світі. Акція “Україна без Кучми!” не треба було робити. Дуже багато людей користується цим, це попсувало імідж України. Говорять і про мафію, і про корупцію. І до того ж, навіть якщо нема довіри до президента, але президент – то президент. На відкритті почали кричати – так не робиться в культурній нації”.

На наше зауваження про прибалтійські країни, які стали незалежними одночасно з Україною, але добилися значно більших успіхів, пан Котляр відреагував точнісінько так само як комуністи на початку 90-х, коли ми їм наводили приклад Польщі: “Прибалтиці та Польщі допомагали Рим, Америка, Англія, Франція і Європа. Якби Україні давали таку саму допомогу, то Україна скоріше б рухалось”.

В східної діаспори наші запитання викликали страх, в західної – байдужість. І тоді ми зрозуміли, що в нас немає діаспори. Це було видно по майже цілковитій відсутності на Форумі українців молодих облич. Завдяки тим нечисленним сим патикам з діаспори, які нас підтримували (але просили не називати їхні прізвища та вимкнути диктофон) нам стала зрозуміла ситуація. Наша діаспора все життя жила надією на здобуття Україною незалежності. В цьому дусі вони намагалися виховувати своїх дітей. І частково це їм вдавалося. Але з незалежністю України зник сенс існування, і замість боротьби діаспора зайнялась виживанням, намагаючись зберегти законсервоване на рівні початку-середини двадцятого століття українство в чужомовному та чужо культурному оточенні, що їм просто не вдається. Вже внуки тих, хто народився в Україні, мають своїх дітей. І вони не хочуть бути українцями, забули мову та культуру, інтегрувалися в іншомовне середовище. Діаспора не утворила якихось модерних зразків української культури, які б захопили сучасну українську мову. Неозброєним оком та поверховим поглядом це видно по діаспорній естраді. Здавалося, що люди, які чули кращі світові зразки рок- і поп-музики, не доступні до радянських українців, мали б витворити щось подібне україномовне. Натомість діаспора й надалі співає народних пісень або пісень українських композиторів 60-70-х років. Це хороші пісні, але, маючи в багажі лише їх, не українізуєш сучасну молодь. Де український діаспорний реп? Де українське діаспорне техно? Їх просто немає. Нехіть діаспори до всього нового проявляється, наприклад, у ставленні до Інтернету. Подивіться на діаспорні форуми “Брама” чи “Infoukes”. Більшість відвідувачів там – це українці з України та наші, що нещодавно виїхали за кордон, хто на працю, а хто й назавжди. І це при тому, що кожен діаспорник має матеріальну та технічну можливість підключитися до Інтернету на відміну від українців в Україні

Національно свідома діаспора старіє, вона вже немає сил боротися, тому вперто переконує себе, що з Україною все добре, що вона незалежна. Вони не хочуть позбутися цієї ілюзії, хоча дійсність (переважно російська мова на вулицях Києва та в засобах масової інформації або плакат з волошкою (чи блаватом, як хто звик) та надписом “Фірма “Васильок” вітає Україну з Днем Незалежності”) проривається крізь цей штучно побудований бар’єр.

Євген Рослицький з Канади не побоявся назвати прізвища і сказати правду: “Поки президент не буде українцем – краще не буде. Передача Успенського собору Московському патріархату – це глум над серцем і душею Україну. Бо Лавра є цим серцем і душею. Є такі слова, що народ має такий уряд, який заслуговує. В нас мало людей, які б мали незламаний чи не вигнутий хребет. На жаль, в багатьох українців є комплекс меншовартості не лише перед Росією, але й перед західним світом. Ректор Києво-Могилянської Академії просив мене, щоб я говорив зі студентами по-англійськи, але я так подивився на нього, що в нього аж в п’ятах затерпло. Наші професори та вчителі не мають українського духу. Я їх не звинувачую в тому, бо ми були 300 років поневолені. Але щоб на десятому році незалежності президентові на підпис подавали правопис, а він його відкинув, бо сам не знає мови.... Таке в нормальних країнах неможливо. Якби в Канаді науковці пішли до прем’єра, щоб затвердити правопис, він би не відважився навіть його прийняти, а не те, що відкинути. Який з нього мовознавець? Але тут, кажуть, все можливо”.

Та в більшості діаспора мислить подвійними стандартами. До президентів своїх країн вона висуває значно вищі вимоги ніж до українського президента. Вони б не стали терпіти канадського чи німецького кучму, але українському все пробачають. Вони навіть часто бояться в нього щось попросити. Словацькі українці Іван Лаба, Юрій Кресел та Богдан Павло переконували нас, що в Словаччині українцям чудово живеться, хоча всьому світу відомо, що там українців жорстоко асимілюють. І мені була незрозуміла особлива гордість пана Юрія, що він є гостем самого президента Кучми, який не захищає його співвітчизників.

І брешуть діаспоряни, коли кажуть, що не втручаються до наших справ, бо ми вже маємо незалежність. Адже втручалися вони ще й як активно, коли допомагали Рухові боротися вже з президентом незалежної України Леонідом Кравчуком. І правильно робили. А зараз що? Стомилися? Зневірилися? Не знають кому довіряти?

Та не треба нікому довіряти! Не треба грошей! Організуйте хоча б пікет під українським посольством з вимогами: “Припинити переслідування незалежної преси” або “Україні – українське телебачення!” Не хочуть. Незважаючи навіть на те, що в дні, коли проходив ІІІ-й Всесвітній Форум українців партія “Яблуко” виступила зі зверненням на захист російської мови. Плюнув пан Бродський діаспорі в душу. Діаспора вмилася і промовчала.

До речі, про гроші. На Форум українців завітало багато людей, які сподівалися покращити за рахунок діаспори своє матеріальне становище. Сподіваюся, вони спіймали величезного облизня. Я особисто про гроші ні з ким не говорив, але бачив, що представники діаспори – це є люди переважно пенсійного віку. До того ж не бізнесмени. Тож їм пенсії та заощаджень як раз вистачає для того, щоб нормально прожити там, на заході, де не прийнято, щоб діти годували батьків. Тому на нас в них грошей просто немає. І слава Богу. Зникне ще одна ілюзія, що нас врятує закордон. Може, нарешті, почнемо сподіватися лише на власні сили.

Лише в одному представники діаспори одностайно зійшлися з нами. Це щодо організації Форуму, яка не витримувала ніякої критики. “Більшого хаосу я ніколи в житті своєму не бачив. Не було організоване покладання квітів до пам’ятників Шевченка і Грушевського, зазначене в програмці. І ніхто з цього приводу не міг сказати” – сказав Євген Рослицький. І я запропонував йому підійти і послухати, якою мовою говорять працівники оргкомітету. А говорили вони російською, і Україна була їм байдужа. Я запитував всіх, чи були вони на Першому Форумі, і який з Форумів був організований краще. І діаспора з ностальгією згадувала Перший Форум.

Я навмисно задавав це запитання, бо був в оргкомітеті Першого Форму. І тоді такої дезорганізації не було, бо ми вболівали за України, ми хвилювадися, як буде вона виглядати в очах закордонних українців, ми прожогом бігли виясняти всі питання та вирішувати найменші проблеми.

Наостанок, хочу сказати, що не всі представники діаспори є загублені для України. Є і там тверезо мислячі люди, наприклад, Марічка Галабурда-Чигрин з Австралії, яка надсилає нам статті для сайту та правдиво висвітлює акцію “Україна без Кучми!” на сторінках австралійської української преси. На жаль, пані Марічки на цьому Форумі не було, а то б вона задала перцю своїм співвітчизникам.

Незважаючи на таке прохолодне ставлення діаспори до найпекучіших українських проблем, ми зробили все, що могли. Не лягаючи спати, ми вдвох з дружиною написали звернення на двох сторінках, надрукувавши його кількістю сто примірників (доки вистачило порошку та паперу в УРП). Ми хотіли, щоб його підписали Левко Лук’яненко та Олесь Сергієнко (підписи інших шанованих в діаспорі діячів ми вже взяти не встигали, бо часу було лише до ранку), але вони відмовились. І я їх розумію. Там містилась вимога про переобрання Михайла Гориня на посаді голови УВКР, а вони не могли цього вимагати з етичних міркувань, бо з їхнього боку це виглядало б як помста. Тоді ми написали це звернення від імені Інтернет-сайту “Майдан”, додавши ще на двох сторінках опис історії та сьогодення нашого сайту. Все це було розповсюджено серед делегатів, і, як ми потім побачили в резолюціях Форуму, було помічено. Два примірники ми занесли до оргкомітету, де нам чистісінькою російською мовою якісь дівчатка сказали “Бальшоє спасіба”, навіть не глянувши на зміст.

По-перше, завчасно підготовлена резолюція ІІІ-го Всесвітнього Форуму українців, яка повинна бути відправлена керівникам держави, прийнята не була. Її відправили на доробку, для чого була створена спеціальна комісія. По-друге, цілі речення остаточної редакції просто цитували окремі рядки з нашого звернення.

Зокрема, в резолюції зазначалося, що “кадрова політика в сучасній Україні базується на кланових, фінансово-промислових інтересах, що привело до того, що більшість важелів керування ресурсами перебуває не в руках держави, а в руках фінансово-промислових груп, кланів і олігархів". Світове українство висловило "стурбованість фактами порушення прав людини, свободи слова і численних політичних розправ, убивствами за професійну діяльність і політичні погляди". В резолюції зазначалося, що “структурна недосконалість, недостатня ефективність ринкових реформ в Україні є наслідком того, що на всіх рівнях державної влади, економічного керування ринковими перетвореннями домінують представники старої адміністративної системи, стиль, методи і традиції керування яких не відповідають вимогам сьогоднішнього дня". Делегати форуму звернули увагу на те, що в Україні основні "фінансово-економічні позиції, засоби масової інформації, політичні партії і значна частина громадських організацій контролюються кланами, і саме вони накопичують фінансові ресурси для забезпечення виборів у Верховну Раду України 2002 року, а також для подальшого зміцнення свого впливу на державні структури, і, що особливо тривожить, на конституційне перехоплення важелів влади".

Постанова секції “Мовне будівництво в Україні та розвиток української мови” констатувала, що за 4 роки з часу проведення II-го Всесвітнього форуму українців українські мова і культура не посіли належного місця в державі. Відзначалася небезпечна ситуація, що склалася в інформаційній сфері. Загальний наклад україномовних газет впав, на недержавних телевізійних та радіоканалах до 90 відсотків передач транслюються іноземною, російською мовою. Потік іноземної преси стає некерованим, а податкове законодавство не захищає україномовну друковану продукцію.

Учасники секції вирішили звернутися до керівників держави із закликом прискорити підготовку закону "Про державну мову в Україні" та прийняти таку його редакцію, яка б змінила позиції української мови в державі на краще.

Секція "Інформаційний простір як чинник національної безпеки України" висловилась за доцільність створення Асоціації Світової Української Преси (АСУП) - самостійної добровільної неприбуткової громадської організації, яка б об'єднала українські засоби масової інформації (друковані, електронні, віртуальні) в Україні та за її межами, що стоять на засадах утвердження української національної державності, на практиці відстоюють волю українського народу, однозначно висловлену на референдумі 1991 року, та властивими їм засобами пропагують і впроваджують у життя українську національну ідею, захищають і розвивають українську мову, духовні цінності та звичаєвість українського народу, для успішної реалізації спільних завдань, консолідації світового українства; утвердження Української національної держави, української національної культури і духовності; розвитку демократії, відстоювання свободи слова і преси в Україні та світі".

Про необхідність створення подібного об’єднання українських ЗМІ в Україні і за кордоном говорилося ще на попередньому Всесвітньому форумі українців. До Третього форуму організаційний комітет підготував проект статуту Асоціації світової української преси, і на засіданні інформаційно-видавничої секції в понеділок під оплески присутніх було проголошено про створення цієї міжнародної організації. Цьому передувало прискіпливе обговорення кожного пункту статуту асоціації. Особливо довго точилися дискусії навколо пункту про мову мас-медіа, що можуть стати членами асоціації. Уточнення про те, що як виняток ними “можуть бути іншомовні ЗМІ в Україні і за кордоном” викликало обурення багатьох, особливо серед делегатів Форуму з-за кордону. За те, щоби залишити цей пункт у такій редакції, і з» те, щоб його вилучити, проголосували порівну, тому було вирішено, що вже при вступі до лав асоціації свою редакцію цього пункту буде подавати кожен, хто бажає стати членом асоціації окремо. Складним виявилось питання внесків — особливо для східної діаспори, де видання українських газет здебільшого здійснюється за рахунок спонсорських і власних коштів. Тому вирішили, що це питання теж буде розглядатися в кожному випадкові окремо. Президентом АСУП обрано колишнього головного редактора “Вечірнього Києва” Віталія Карпенка. До ради організації увійшло сім представників від України та чотири — від східної та західної діаспори.

Але втрутитися у хід виборів голови Української всесвітньої координаційної ради ми не змогли, бо стали жертвами поганої організації. Хтось із членів оргкомітету сказав нам, що вибори проходитимуть під час заключного засідання в палаці “Україна”, і ми помчали туди, а виявилось, що вони відбувались в тому ж таки Інституті міжнародних відносин. Як нам розповів Остап Зорич, про кворум ніхто і не дбав, реєстрації делегатів не велося, тому голосували всі, хто був присутній (навіть люди з вулиці, що випадково потрапили туди, оскільки пускали вже всіх, хто хоче). Ми довго вибачалися перед Остапом, що так помилились і йому одному довелося відстоювати наші вимоги, але, попри повторне обрання Михайла Гориня головою УВКР, до 15 членів ради потрапив і Євген Сверстюк, якого перед початком Форуму туди ніхто записувати не збирався.

Оцінка Форуму представниками різних сил також різнилася. Більшість призначених владою делегатів з регіонів завчено рапортували: “Чудово, якби не ці крикуни”. Верховні можновладці та діаспора зійшлися в оцінках: “Можна було б і краще, але в цілому нормально”.

Аскольд Лозинський побачив позитивні зміни в Україні в тому, що Кучма " будучи прем'єр-міністром, взагалі не розмовляв українською мовою, а коли став президентом, то освоїв її". (Дожились: вихваляємо президента України за те, що, хоч і з натугою, але розмовляє рідною мовою!). Президент Світового конгресу українців зазначив, що українському президентові не слід було підіймати це питання, бо це “негативно відбилося на роботі першого дня Форуму” і висловив погляд діаспори на касетний скандал, зауваживши, що діаспора не займає щодо нього ніякої позиції, бо “це – не її справа”. Діаспора лише хоче, щоб розслідування вбивства журналіста Георгія Гонгадзе пройшло прозоро. І навіть, якщо записи правдиві, вони, за словами пана Лозинського, “не вказують, що президент України був зацікавлений у вбивстві Гонгадзе. Вони вказують, що президент, можливо, не висловлюється в приватних дискусіях у дуже ввічливій формі, але якщо ви візьмете плівки з записами президента Америки Річарда Ніксона, то почуєте, що кожне друге слово складається з чотирьох літер" - сказав Аскольд Лозинський.

Просто чудова оцінка! Невже президент СКУ не розуміє (чи вдає, що не розуміє), що справа не в матюках, а в змісті (до речі, ці плівки спростовують слова пана Лозинського про те, що Кучма-президент говорить українською мовою: з підлеглими він спілкується на “общєпонятном”). Хочеться спитати А. Лозинського, чи довго б пробув на своїй посаді американський президент після таких плівок (там йдеться ж не лише про вбивство Гонгадзе, але й про закриття опозиційних газет, розкрадання державних коштів)? Адже той самий президент Ніксон злетів з посади за значно меншу провину.

Та що там говорити... Не цікавить діаспору касетний скандал. Не цікавить найболючіше питання українського сьогодення, через яке імідж України у світі впав нижче підлоги, а саму державу ледь не виключили з Ради Європи. А раз не цікавить касетний скандал – не цікавить вас, панове закордонні українці і сама Україна. І всі ваші слова про любов до неї – це просто лицемірство чистої води. Не хочете допомогти нам розібратися у наших бідах – не треба. Ми збудуємо економічно розвинену, демократичну та українську Україну і без вас. От тільки скинемо Кучму і збудуємо. А для вас зробимо спрощений режим в’їзду, щоб ви на власні очі побачили, яку Україну ми збудували. БЕЗ ВАС!

Хоча є за що і подякувати панові Лозинському. По-перше, за його виступ в перший день Форуму (краще б він після нього нічого більше не казав), по-друге, за заклик до створення єдиного політичного блоку патріотичних сил України і готовність представників духовної та політичної еліти світового українства, які усвідомлюють всю небезпеку, яка "нависла над Україною у зв'язку з довготривалим полюванням номенклатурно-олігархічного режиму, що, в свою чергу, призвело до зубожіння мільйонів громадян України та їх зневіри в очікування свободи", взяти на себе відповідальність виступити з ініціативою об'єднати справжніх патріотів України та людей доброї волі навколо ідеї громадянського патріотизму в єдиний політичний блок.

Але тут же президент СКУ показав своє абсолютне нерозуміння сьогоднішніх політичних реалій, зазначивши, що він спілкувався з представниками різних політичних груп і фракцій у парламенті і, на його думку, між центристськими і правими партіями не існує великої ідеологічної різниці, і тому нічого, крім особистих амбіцій, не заважає об'єднанню.

Є різниця, пане Лозинський. І вона величезна як прірва. І вона не в партійних програмах чи словах лідерів. Ці лідери Вам багато чого наговорять. Он кат Василя Стуса Віктор Медведчук вже стверджує, що він син репресованого члена ОУН і ледь не з дитинства переймався ідеєю незалежності України. “По справах їхніх судіть їх”, - сказано в Святому Письмі. Слідуйте цим словам, пане Лозинський, тоді для Вас відразу стане очевидною різниця між національно-демократичними силами і тими, хто вчора називав себе комуністами, сьогодні зветься центристами чи соціал-демократами, а завтра назветься ще як-небудь, байдуже як, аби залишитись при владі.

Даремно директор Інституту політики Микола Томенко казав, що ІІІ-й Всесвітній форум українців не став вагомою подією ні для діаспори, ні для самої України, бо "якби влада погодилася з тим, що у Форумі мають брати участь лише представники діаспор, які б говорили із владою про те, якою вони бачать Україну, а влада їм би пояснювала, чому вона зробила такою Україну, і все це відбувалося б без українських політиків, тоді б це стало подією для України". Не стало б, Миколо! Це ми, коли вчилися з тобою в університеті любили Україну в собі і наближали її незалежність. Ці ж пани люблять себе в Україні раз на п’ять років в президії Форуму. "Коли у залі сидять три чверті чиновників від обласних та районних держадміністрацій і лише близько 300 представників діаспори, то це не зібрання українців світу, а зібрання чиновників України, куди запросили 300 людей з-за кордону", - сказав Микола Томенко. І тут я з ним погоджуюсь. Як і з тим, що діаспора хотіла завершити розмову про законодавче унормування їхнього статусу, вирішити інші наболілі проблеми, однак "круглі столи" та секції Форуму перетворилися на суцільні й безрезультатні розмови і з тим, що "те, як підбиралася українська частина делегатів і рецензувалися тексти їхніх виступів, лише підтверджує, що головним завданням Форуму стало надання статусу легітимності діям влади, яку мала підтримати діаспора, засудивши поведінку опозиції, зокрема у "касетній справі". І діаспора виявилася слухняним інструментом в руках тих, хто довів Україну до економічної прірви, скинув з посади прем’єра того, завдяки кому стали можливі перші економічні успіхи, які так вихваляла діаспора, віддав стратегічно важливі підприємства до рук російського капіталу та занедбав українську мову та культуру.

Політичним наслідком ІІІ-го Всесвітнього Форуму українців став круглий стіл “В єднанні – сила!”, де маленька і нікому невідома Патріотична партія Україні виступила ініціатором створення єдиного політичного блоку патріотичних сил України до парламентських виборів 2002 року. До ініціативного комітету зі створення нового блоку, крім Патріотичної партії, увійшов Світовий конгрес українців та інші установи діаспори, а також представники Української православної церкви Київського патріархату.

За словами голови Патріотичної партії, народного депутата Миколи Габера, який, до речі, став депутатом за партійним списком Прогресивно-соціалістичної партії України Наталі Вітренко, сьогодні багато патріотичних сил, зокрема, блок Віктора Ющенка "Наша Україна", блок Юлії Тимошенко "Форум національного порятунку", "не знаходять у собі сил перебороти амбіції і об'єднатися в єдиний потужний патріотичний блок", а нерішучість В. Ющенка призвела до того, що він не став лідером патріотичної опозиції, хоча Патріотична партія (на сьогодні входить до блоку ФНП) готова увійти як до блоку “Наша Україна”, так і до інших блоків. Але, на його переконання, необхідно об'єднати ці блоки в один. Крім того, вважає М. Габер, поза увагою цих блоків залишилося дуже багато патріотичних партій, наприклад УНА-УНСО тощо.

Хороші слова. Та й вчинки Миколи Габера в останні роки гне дають підстав звинувачувати його в антиукраїнськості. Дай Боже, щоб це було щире бажання, а не черговий рекламний трюк. Але чому промовчали інші політики?

додано: 31-08-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/999217178.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua