першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Масові фальсифікації як добра традиція українських виборів

31-03-2006 16:50 // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1143813019.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Правду кажучи, я після Майдану і помаранчевої революції 2004 року не думав, що знову може таке трапитись, можуть бути настільки масові, системні, а головне – підступні фальсифікації результатів виборів. Мабуть, я помилявся – Майдан був лише для мене і мільйонів людей, а не тих, кого він привів до влади і мав би чогось навчити…

Масові фальсифікації як добра традиція українських виборів,
або демократичні вибори, спроба №…

Вибори, які відбулися минулої неділі, вже встигли охрестити «найдемократичнішими» виборами за всю історію України.

Але хто ж присвоїв їм таке високе звання? Розберімось: Президент, який після помаранчевої революції просто не міг цього не сказати, пам’ятаючи, яким чином він ним став, і які було роздано всім обіцянки; Центральна виборча комісія, яка за визначенням (нажаль, у нашій країні) не могла зізнатись, що мали місце фальсифікації, знову ж-таки з огляду на те, за яких обставин її нинішній склад було обрано; західні спостерігачі, які задоволені «перемогою» «помаранчевої» команди (БЮТ та НСНУ), східні спостерігачі, яких влаштовує «лідерство» про-кремлівських «Регіонів України». Причому для спостерігачів від Росії та СНД вже стало доброю традицією називати кожні вибори «демократичними та законними» і вітати переможців до оприлюднення офіційних результатів; партії-переможниці, яких Верховна Рада, як закритий клуб міліонерів, також цілком задовольняє. А там вже можна між собою домовитися, як «дерибанити» країну – благо, бізнесмени в їхніх списках спілкуються однією мовою і домовлятися між собою звикли. Щоправда, після низки заяв політичних сил, яких підконтрольні «лідерам перегонів» ЗМІ вже встигли охрестити «аутсайдерами», щодо масових фальсифікацій виборів, «переможці» також заговорили про «фальсифікації», але вже проти них, бідненьких.

Загалом, якщо вірити ЗМІ, усі задоволені: «схід і захід разом», у країні наступив спокій і благодать, і лише купка «невдах» (знову ж таки згідно повідомлень ЗМІ), які програли вибори і яких ніхто в народі не підтримав, щось там верещить про якісь фальсифікації.

А чи були вони насправді? Чи були ці фальсифікації системними? Більшість людей, зомбовані рейтингами, екзит-полами та ЗМІ, щиро вірить у те, що масових фальсифікацій не було – просто партія / блок, за яких вони голосували, «не набрали достатньо голосів». Я особисто це усвідомив, спілкуючись зі своїми родичами та знайомими, які віддали голоси за наш блок. В основному це звучить так: «Дуже шкода, що ви не пройшли! Єдине, що радує, це те, що хоча б «….» не пройшов». Чітке усвідомлення цього й примусило мене написати цю статтю.

А хто ж вважає вибори фальсифікованими? – Ті, хто має безпосереднє відношення до виборів (не враховуючи безпосередніх організаторів та виконавців). Це лідери політичних сил, які начебто програли, співробітники їх штабів, як центрального, так і регіональних. Просто вони особисто стикались з тим, що творилося не лише під час голосування та підрахунку голосів (коли, насправді, й було фальсифіковано голоси), а й з «чесним та відкритим» веденням передвиборчої агітації.

Тепер чітко розберімось у кожному з етапів цієї виборчої кампанії.

Списки кандидатів у депутати. Цього разу списки більшістю політичних сил «прикрашались» не тільки «розкрученими» особистостями, а й співаками, акторами та спортсменами, розраховуючи, вочевидь, що їх популярність та любов людей перекуються в електоральну і, нажаль, однобоку «любов» до політичної сили, яка залучила їх до своїх перших «п’ятірок» та «десяток». Незрозуміло, правда, що ці насправді талановиті та поважні люди робитимуть (або мали б робити) у Верховній Раді та місцевих радах.

Другий принцип формування списків – за професійним принципом. Тобто, щонайменше у першу десятку треба було включити: представника освіти (вчителі шкіл, викладачі), військового – найкраще діючого генерала (який не тільки по своїй лінії дасть команду, за кого голосувати, а й для інших військовослужбовців, чиє начальство ще не потрапило під якусь політичну силу або проявило верхню ступінь демократичності, дозволивши своїм підлеглим голосувати за кого заманеться), лікаря (знову ж таки за принципом «свої голосують за своїх»), представника ЗМІ (коментарів не потребує), суддю тощо.

У подальшій частині списків, які виборцям ніхто «не світив», тобто у «двадцятках», «тридцятках» і далі у так званих прохідних частинах списків (які визначались за прогнозами електоральних симпатій), скромно засіли володарі крупного та середнього капіталу, які, власне, й брали на себе весь фінансовий тягар виборів (разом із іноземною спонсорською підтримкою, якою жодна з політичних сил ніколи не гребувала). Дійсно, адже навіть зайшовши на сайт ЦВК, виборець міг лишень побачити, що Кандидатенко Кандидат Кандидатович народився тоді-то і є директором такого-то ТОВ, ВАТ, СП тощо (назви яких пересічному виборцю зазвичай нічого не говорили). Інші біографічні відомості, на оприлюднення яких КОЖЕН кандидат давав згоду, були закриті і навіть через суд не можна було дізнатися, чи були у потенційного обранця проблеми з законом (про кількість у списках конкурентів колишнього, теперішнього та майбутнього «спец.контингенту» говорилося різними політичними силами багато, але на його (контингенту) виключення з числа кандидатів не вплинуло, адже хто гроші на виборчу кампанію давати буде?!), скільки разів той чи інший кандидат був одружений тощо.

У найдальших, переважно «непрохідних» частинах списків кандидатами йшли (переважно через брак кандидатур) всі, кого могли знайти і кому не ліньки було написати заяву і зібрати всі документи: родичі, знайомі, співробітники кандидатів «прохідної частини» (включаючи водіїв та секретарок).

Передвиборча агітація. Тут у цілому все було більш-менш спокійно. Партії та блоки, як й їх кандидати до місцевих рад, як завжди, поливали один одного брудом, ставили тисячі наметів, запускали сотні тисяч агітаторів, завалювали поштові скриньки паперами, обклеювали своїми плакатами все, що тільки бачили, навіть не задумуючись, хто і як це буде знімати (адже використовувався найкращий клей, щоб конкуренти не позривали). Так і висять до цих пір на фасадах будівель, парканах, стовпах, в інших місцях, подекуди зовсім неочікуваних, напівзірвані плакати або квадрати клею, «прикрашаючи» наші під’їзди, будинки та вулиці.

Найбільше мене вразили кольорові дерева: в одній області всі дерева з обох боків від дороги були спаплюжені помаранчевими стрічками, в іншій – білими, у третій – малиновими. Природа на декілька кілометрів була просто спаплюжена стрічками, причому – по 50-100 стрічок на кожному дереві від низу до верху. Звичайно ж, сьогодні ніхто не буде платити людям, які їх вішали, за те, щоб зняти їх. Так і будемо їздити тепер через різнокольорові ліси.

У цілому, кожна політична сила «піарилась», як могла відповідно до фінансового стану «списочників».

Свобода слова. Маємо визнати: темників від Адміністрації, вибачте, Секретаріату Президента, інших державних органів начебто не було. Але тепер ЗМІ, або їхні власники вдалися до економічного обмеження учасників у своєму ефірі. Йдеться не про політичну рекламу, а про сюжети в новинах, участь у ток-шоу тощо. Тепер будь-який сюжет у новинах, в якому фігурувала назва політичної сили, вже не кажучи про інтерв’ю або прямий ефір з її лідером, коштував певної суми грошей. І це було абсолютно на всіх телеканалах, розпочавшись ще далеко до офіційного старту виборчої кампанії. Звичайно ж, політичним силам, чиї виборчі списки не були «обтяжені» володарями крупного капіталу або їхніми представниками, неможливо було заплатити телеканалу «1+1» 780 тисяч (!) гривень за 15 хвилин прямого ефіру, або 1,5 мільйони (!) гривень, які пропонував заплатити телеканал «Інтер» за такі ж 15 хвилин прямого ефіру. Цікаво, а чи платив за постійні прямі ефіри прем’єр-міністр, який одночасно був (і є) першим номером у списках НСНУ? А інші чиновники та державні службовці, які «розповзлися» по списках різних політичних сил? Чомусь мені здається, що не платили. Порівняно з цим сума у 100 тисяч гривень, які захотіла ТРК «Україна» за 30 хвилин прямого ефіру, вже не здається такою значною.

І це не провина журналістів, це – робота власників телеканалів. Якби самі журналісти отримували ці кошти, у нас, мабуть, це була найзаможніша верства населення (правда, після так званих «олігархів»). Ще восени я особисто був присутній на розмові журналіста одного з цих телеканалів з лідером певної партії. Партія ініціювала побудову одного пам’ятника і на презентацією своєї ідеї запросила знімальну групу цього телеканалу. Група зняла презентацію, взяла інтерв’ю в його автора, а коли присутній лідер партії запитав, чи будуть у нього брати інтерв’ю, журналіст відповів, що вони можуть записати хоч всю плівку, але без оплати редактор у новини його не пропустить.

Тож про яку свободу слова можна говорити, коли новини на всіх телеканалах (не плутати з політичною рекламою), які мають давати глядачам ОБ’ЄКТИВНУ інформацію про всі значущі події в країні, в тому числі щодо передвиборчих з’їздів політичних сил, де приймаються рішення та складаються виборчі списки, що у подальшому вплинуть на життя країни, за еталон об’єктивності взяли платоспроможність чи неплатоспроможність політичної сили. Більше того, ввели тарифи на тривалість сюжету.

Наведу один приклад: в одному з випусків новин восени минулого року (у період масових партійних з’їздів, тобто ще до початку передвиборчої кампанії та агітації) було показано три сюжети про з’їзди політичних сил, одна з яких на той момент вважалася фаворитом перегонів, а її проходження до парламенту не піддавалось сумніву. Так от, ця політична сила за 2 чи 3 хвилини ефіру ще тоді заплатила 25 тисяч (!) доларів США. А пересічний глядач, не маючи навіть уяви про цей факт, сприймав це як дійсно значущу подію в суспільстві – раз її показали по телевізору – і вже робив свої висновки, чи голосувати за неї, чи ні. А якби тоді ця сила не заплатила грошей? Правильно, сюжету не було б, і виборці так ніколи і не взнали б про цю насправді значущу для суспільства подію (до речі, на цьому з’їзді затверджувалась передвиборча програма і списки кандидатів до Верховної Ради, частина яких на той момент вважалася майбутніми депутатами).

Найцікавіше те, що всі ЗМІ про ці факти скромно мовчали, боячись певно збивати одне одному вдачу (і свої ж рейтинги, так як не хотіли, щоб глядач знав, що те, що він бачить, особливо в новинах, є оплаченим товаром), і робили свою справу – заробляли величезні гроші на потужних, з фінансової точки зору, партіях і повністю ігнорували менш потужних, таких як наш блок і багато інших, де дійсно зібрались не фінансові «королі», а професіонали, які можуть і хочуть змінити ситуацію в країні на краще.

Маю підкреслити, що державні телерадіокомпанії, як у Києві, так і регіональні, під час передвиборчої агітації дотримувались законодавства, працювали за сталими тарифами і надавали, за наявності, ефірний час, у тому числі прямий. Теж саме можна сказати про чисельні регіональні приватні ЗМІ, менш «розбещені», ніж їхні «рейтингові» побратими.

Кажучи про свободу слова, не можу не сказати про так званий «Канал чесних новин» – славнозвісний 5-й канал, який, наскільки мені відомо, до сих пір знаходиться у власності «помаранчевих». Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти всупереч законодавству взагалі не зміг отримати ані хвилини ефірного часу на цьому каналі. Захищаючи свої конституційні права, нам довелося звернутися до суду, але й після цього воля «Каналу чесних новин» залишилась незламною, і його глядачі (які ще залишились) нас так і не змогли почути. Як же тепер вірити представникам НСНУ, які самі були в такому ж становищі наприкінці 2004 року і тепер роблять те ж саме, розповідаючи всім при цьому про свободу слова і перемогу демократії?!

Підводячи підсумки щодо свободи слова, можу сказати лишень одне: я глибоко переконаний, що СВОБОДИ СЛОВА В УКРАЇНІ НЕ ТІЛЬКИ БІЛЬШЕ НЕ СТАЛО – ЇЇ ПРОСТО НЕМАЄ, просто тепер потік інформації регулюється власниками телеканалів, переважно іноземними, так званою «редакторською політикою», а потрапляння до сюжету в новинах визначається для політичних партій та їх лідерів сумою грошей, зазвичай немалих. Про діяльність ЗМІ та «об’єктивне» висвітлення подій вже після виборів я ще скажу нижче.

Рейтинги партій та екзит-поли. У цьому з минулих виборів нічого не змінилось. Рейтинги так і залишились засобом маніпулювання свідомістю виборців. Кажучи про їх об’єктивність, зазначу тільки, що за те, щоб потрапити до першої десятки результатів опитування, які оприлюднювались у ЗМІ, деяким партіям пропонували заплатити 250 тисяч (!) гривень. Більше того, в Україні існує лише дві соціологічні мережі, які мають змогу проводити опитування в усіх регіонах країни. І за достовірною інформацією, політичні сили, які замовляли рейтингові дослідження, отримували АБСОЛЮТНО ОДНАКОВІ результати опитування, тільки їх результати трошки корегувались у бік невеликого збільшення відсотків (за рахунок інших партій та блоків). Щодо інших опитувань, у тому числі партійних, все робилось на недостатньому професійному рівні і більшою мірою слугувало пропагандистській кампанії та «самозаспокоєнню» партійних лідерів і штабів (якщо людина підійшла вже до намету партії, у 80% випадків вона поставить відмітку в «потрібному» місці).

Цього разу організаторам екзит-полів журналісти ставили багато запитань, мовляв, «чи не дискредитувала себе на минулих президентських виборах сама ідея проведення таких опитувань». На що, звичайно, отримували відповідь, що ні. То тоді все було погано, а цього разу все по-справжньому. На жаль, не можу з цим погодитись, оскільки бачу в цьому один з елементів фальсифікації виборів з метою «заспокоєння» громадськості після оприлюднення підрахунку голосів (про сам підрахунок див. нижче). Є дві причини. По-перше, всі екзит-поли проводились лише на певній кількості дільниць і не були рівною мірою присутні в різних регіонах. По-друге, дані екзит-полів були вперше оприлюднені, коли на більшості дільниць люди ще стояли в чергах за бюлетенями для голосування, що могло певною мірою вплинути на їх вибір (якщо «моя» партія чи блок вже не пройшла, так треба проголосувати за іншу, щоб не пропав голос). По-третє, «уточнені» дані екзит-полів дивною мірою збігаються з даними ЦВК, і чим далі, тим більше. Невже тут не спрацювала славнозвісна «соціологічна похибка»? Дивно!

Хід голосування. Не буду детально на цьому зупинятись. Зазначу лише, що масових фальсифікацій на цьому етапі не було. Але недбала підготовка виборів ЦВК, непрофесійність членів комісій, висунутих «потужними» партіями та блоками при проведенні голосування (про що скажу нижче), що призвело до того, що близько 15% виборців, прийшовши на дільниці, не змогли проголосувати через те, що не витримали довгого стояння в чергах або через те, що їх просто виставили з дільниць після закінчення терміну голосування. Про це повідомляли всі ЗМІ. Однак, знову згадуючи об’єктивність, як ЦВК, так і ЗМІ спільно з «лідерами» перегонів в усьому звинувачували багаточисельність партій та блоків: бачте, занадто багато їх взяло участь у голосуванні, через що бюлетені були майже метровими, і виборці мусили довго їх вивчати. Про масові випадки, коли актовий зал, наприклад, у школі замикався, а голосування проводилось у невеличкій кімнатці, ніхто, звичайно, не згадує, як і про те, що кількість членів комісій була явно недостатня для того, щоб оперативно «обслужити» велику кількість виборців при великому пакеті довгих бюлетенів. На мою думку, все це свідчення не фальсифікацій, а просто повної непрофесійності більшості «партійних» комісій усіх рівнів, починаючи з ЦВК, яка, знаючи, що цього разу вибори проводитимуться за новим законом (який, до речі, «зробили під себе» сьогоднішні «лідери» перегонів) за рік не змогла на достатньому рівні підготуватись до виборів, у тому числі шляхом передбачення можливих труднощів, виступити з ініціативою щодо внесення відповідних коректив до нового закону.

Підрахунок голосів. Ось воно! Саме тут і відбулися масові фальсифікації виборів, яких не хоче помічати ані Президент, ані ЦВК, ані більшість ЗМІ і контролюючі їх «лідери» перегонів. Нічого не помітили і більшість виборців, які на підрахунку голосів, зрозуміло, присутніми не були.

Цього разу все було зроблено елегантніше, ніж наприкінці 2004 року, але разом з тим – підступніше. Навіть не знаю, що гірше – відкрите нехтування суспільством минулої влади, чи підступне вбивство демократії нинішньою. При чому під словосполученням «нинішня влада» я розумію засилля фінансово-промислових кланів, які окупували країну ї де безпосередньо, де через оплачену ними «перемогу» певних політиків та сил, фактично керують Україною. На жаль, незважаючи на певне пафосне звучання цих слів, насправді так воно і є.

Схема дуже проста і, можливо, була розроблена і запущена ще рік тому:
1. Декілька «потужних» політичних сил домовляються про спільні дії по недопущенню під час виборів в парламент менш впливових на той момент партій та блоків. Домовленість за принципом: «нам головне потрапити до парламенту і не пустити інших, а там ми вже домовимося – не вперше, свої всі люди».
2. Вносяться зміни до виборчого законодавства, відповідно до яких дільничні виборчі комісії формуються не місцевими органами влади, як раніше, а політичними силами, причому в першу чергу тими, які мають фракції в парламенті. Інші партії та блоки грають в гру «кому пощастить», тобто шляхом жеребкування. Таким чином досягається те, що більшість голів, їх заступників, секретарів та членів дільничних, територіальних та окружних виборчих комісій буде складатися з основних політичних сил, вже представлених в парламенті. До речі, це вигідно і місцевим партійним «бонзам», оскільки збільшує їхні шанси на місцевих виборах.
3. Приватні ЗМІ, більшість з яких контролюється представниками або прихильниками «основних» політичних сил, фактично починають економічну та інформаційну «блокаду» партій, не підкріплених потужними ресурсами олігархів. Перш за все шляхом встановлення високих розцінок на політичну рекламу та прямий ефір з метою «відсіву» та максимального обмеження присутності в інформаційному просторі України.
4. В той же час розпочинається «зомбування» виборців і їх «підготовка» до результатів парламентських виборів:
- демонструються рейтинги, які свідчать що нібито окрім 10 найбільших партій до парламенту ніхто не потрапить. Всі інші – аутсайдери;
- «партійні» урядовці та представники «основних» політичних сил через підконтрольні ЗМІ все більше висловлюються щодо «партійної структуризації суспільства», мріють про дві-три партії, «як в світових демократіях», і пропонують збільшити прохідний бар’єр до 7 – 10 відсотків.
- тими ж силами через агітацію починається кампанія «Не голосуй за дрібні партії – все рівно вони не пройдуть, а ти дарма віддаси свій голос».
- перед підрахунком голосів, коли велика кількість виборців ще стоїть на дільницях в довжелезних чергах за бюлетенями, оголошуються дані екзіт-полів, які невідомо хто і де проводив. Дані цих екзіт-полів в основному відтворюють майбутню картину результатів голосування. На жаль, ще остаточно невідомі цифри по майбутніх результатах, тому «уточнені» дані екзіт-полів підганяються під результати, які надає ЦВК.
5. Відповідно до нового виборчого законодавства, більшість голів, їх заступників, секретарів та членів сформованих дільничних, територіальних та окружних виборчих комісій складається з основних політичних сил, вже представлених в парламенті. Одночасно йде заміна в комісіях одних представників партій на інших, тобто, підбір «потрібних» кадрів.
6. Між тими ж «потужними» політичними силами досягається домовленість про розподіл країни на сфери «відповідальності» за принципом: тут моїх більше – вони «працюють» тут, там твоїх – вони «працюють» там.
7. Під час голосування створюються всі умови для того, щоб зменшити явку (голосування) виборців. Маленькі тісні приміщення, непрофесійність членів комісій, черги, через які люди не чекають, а йдуть з дільниці, не проголосувавши, заборона голосувати виборцям, які були на дільниці, але не встигли проголосувати до 22 години. Таким чином, не лише зменшується кількість виборців, які можуть проголосувати за інші політичні сили, а й з’являється додаткова кількість бюлетенів, яку можна буде за можливості використати на користь однієї з «потрібних» політичних сил. Через це близько 15% виборців прийшли на дільниці, але не проголосували.
8. «Своїм» головам, заступникам, секретарям і членам комісій доводяться відповідні цифри по голосам за свою партію, дається вказівка на дії «своїх конкурентів» не звертати уваги. Дається вказівка бюлетені виборців, які проголосували за партії та блоки, що не входять до «своєї коаліції», враховувати як голоси, віддані за «свою» політичну силу і складати їх до відповідних стопок «своєї» політичної сили. При цьому мають в першу чергу використовуватися голоси тих партій та блоків, які набирають достатню кількість голосів, але не мають своїх представників у складі дільничних виборчих комісій, або ж не мають своїх спостерігачів на дільницях.
9. Під час підрахунку голосів:
- офіційні спостерігачів партій та блоків, які мають достатню підтримку, але не входять до «коаліції», «вижимають» з дільниць, або виконують поставленні завдання відкрито, ігноруючи протести;
- невикористані бюлетені за можливості не погашаються, а використовуються для врахування як голоси, віддані за «свою» або «дружню» політичну силу;
- бюлетені виборців, які проголосували за партії та блоки, що не входять до «своєї коаліції», масово враховуються як голоси, віддані за «свою» політичну силу і складаються до відповідних стопок «своєї» політичної сили;
- за мовчазною згодою інших членів комісії, в протоколах в «чужих» партій та блоків віднімаються голоси, скорочуючи їх кількість щонайменше в десятки разів, і дописуються «своїм» політичним силам. Адже окружні та територіальні виборчі комісії не перераховують бюлетені, а в переважній своїй більшості тільки виводять загальні суми голосів на підставі даних всіх протоколів дільничних комісій.
10. Після підрахунку голосів протоколи, не обов’язково разом із бюлетенями (до речі, зараз бюлетені, як чисті, так і з голосами виборців у великій кількості випадків знаходяться будь-де, в тому числі у смітниках), відправляються із порушенням законодавства чином (наприклад, без обов’язкового супроводу міліції або лише одним членом комісії) до окружних комісій.
11. Весь цей час всі, починаючи від Президента, Голови ЦВК, міжнародних спостерігачів, «лідерів» перегонів і закінчуючи «незалежними» політологами заявляють через підконтрольні ЗМІ про кришталеву чесність та демократичність виборів. Пізніше, після масових заяв про фальсифікації «основні» політичні сили також заявляють про фальсифікації, цього разу по відношенню до них.
12. В ЗМІ, підконтрольних кланам-переможцям, починається широка інформаційна кампанія проти партій, які заявляють про фальсифікації, в тому числі за участю голови та членів ЦВК. Їх називають «аутсайдерами, які не можуть змиритися з програшем», «невдахами, які хочуть «попіаритись» наостанок. Цим намагаються заспокоїти виборців і дискредитувати в їх очах партії та блоки, за які вони, в тому числі голосували. Більше того, ЗМІ знову вдаються до ігнорування дій цих партій. Навіть приходячи на їх прес-конференції – в новинах їх не показують або в коментарях висвітлюють в негативному плані.

Я особисто не можу поручитися за саме таку послідовність подій або достовірність кожної з них, однак факт залишається фактом – результати виборів були системно сфальсифіковані перш за все на рівні дільничних комісій. Масовість та системність цих фальсифікацій можна побачити лише розуміючи ситуацію по кожному з регіонів України і по декількох партіях. Адже зазичай виборець, який проголосував за ту чи іншу політичну силу, не був присутній на підрахунку голосів, не знає ситуацію по інших дільницях, по інших регіонах України, по інших партіях, а підконтрольні «переможцям» ЗМІ або приховують від нього ці факти, або «перекручують» їх.

Лише у Блоку Бориса Олійника та Михайла Сироти, який не мав юридичної та фінансової можливості забезпечити представництво в дільничних комісіях та своїх спостерігачів, є точна інформація щодо таких фальшувань щонайменше по 12 регіонах (на разі докази збираються і передаються до центрального штабу): місто Київ, Донецька область, Закарпатська область, Вінницька область, Кіровоградська область, Івано-Франківська область, Волинська область, Хмельницька область, Луганська область, Полтавська область, АРК, місто Севастополь. Наприклад, є точна інформація, що прийшло 26 осіб (сім’я та родичі одного з кандидатів в місцеву раду), які точно проголосували за наш блок на всіх рівнях. В протоколі ж дільничної комісії вказано, що нібито за нас проголосувало тільки 3 особи. І це не враховуючи інших людей, які голосували за наш блок на цій дільниці! По більшості ж дільниць, виявляється, кандидати в депутати місцевих рад від нашого блоку не голосували самі за себе! За сфальшованими даними ТВК Київської області, за список кандидатів в депутати Київської обласної ради від нашого блоку проголосувало близька 20 тисяч виборців. Це всього на дві тисячі голосів менше, ніж блок начебто набрав по всій Україні. При цьому, до Верховної ради по Київській області, за даними ЦВК, Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти набрав аж… 927 голосів. Чи багато Ви знаєте людей, які до обласної ради проголосують за одну політичну силу, а до ВР – за іншу. Припустимо, що деякі виборці дійсно могли так зробити, але ж не може різниця становити 20 разів!

Те ж саме ми спостерігаємо і на місцевих виборах. Саме тому в регіонах кандидати від нашого блоку зараз збирають докази і звертаються до судів з вимогою перерахування голосів на територіальних виборчих дільницях. І така ж ситуація, як виявилося, в інших партії по всіх областях! Наприклад, Блок Юрія Кармазіна домігся через суд перерахунку голосів по двох округах в м. Запоріжжі. Перерахувавши в двох окружних комісіях лишень 12% протоколів по цих округах, в пачках «БЮТ» та «Регіонів України» було знайдено додатково 14000 голосів (це при тому, що по всій Запорізькій області, за даними ЦВК, Блок Юрія Кармазіна «набрав» 4177 голосів!), відданих за його блок, після чого комісії припинили перерахунок і заявили, що перераховуватимуть інші бюлетені протягом 10 днів.

Лише коли політичні сили, так звані «аутсайдери» почали спілкуватися один з одним, незважаючи на те, що ще вчора вони були конкурентами в боротьбі за голоси виборців, прийшло розуміння, що фальшування були масовими, системними і проти всіх цих партій (Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти, Народний блок Литвина, Блок «НДП», «ВІЧЕ», ПОРА-ПРП, «Народна опозиція», «Не ТАК», Блок Костенка та Плюща, Блок Юрія Кармазіна, Блок «Влада Народу», Народний Рух України за Єдність та багато інших), а значить, і проти людей, які їх підтримали, але голоси були вкрадені «партолігархами-переможцями», як до Верховної Ради, так і до місцевих рад. Ну не може ж рейтинг цих партій та блоків, в тому числі і наш, бути незмінним, за даними сайту ЦВК (www.cvk.gov.ua) протягом двох з половиною діб незалежно від кількості оброблених протоколів! Хочеш - не хочеш, а доводиться замислитися щодо транзитного серверу та цілеспрямованої маніпуляції кількістю голосів.

Коли я спостерігаю за перебігом виборів та підрахунком голосів, реакції посадовців на порушення, діяльність ЗМІ, в мене виникає синдром «де жа вю». Все це так нагадує минулі президентські вибори: політичні сили, заявляють про масові та системні порушення і намагаються надати докази, Голова та члени ЦВК кажуть, що все це дурниці, все було чесно і по закону, але, як і півтора роки тому, не можуть дорахувати пів відсотка протоколів, міжнародні спостерігачі (на цей раз і західні) поспішили привітати всіх з «найдемократичнішими виборами за всю історію України», Президент (який сам колись боровся за чесні вибори і, до речі, ми з моїми співвітчизниками підтримували його боротьбу і перемогли в ній) поводить себе так, ніби нічого не сталося, як закляття повторює свої месіджі про демократичні вибори і до оприлюднення результатів виборів вже веде переговори з «переможцями» про створення коаліції, а ЗМІ, як в старі добрі часи, скривають, перекручують факти і розповідають тару добру казку зразка 2004 року про «аудсайдерів», які не можуть змиритися з поразкою.

На разі єдиним виходом з ситуації ми бачимо повну консолідацію сил, які впевнені в своїй перемозі, в коаліцію і вимагати від ЦВК перерахунку в усіх 226 окружних виборчих комісіях всіх бюлетенів по виборах до Верховної Ради (якщо їх ще не знищили!). Інакше нас по одному «нова влада» заспокоїть – кого обіцянками та посадами, кого погрозами (адже «переможці» також не сплять і вже видно, що деякі обдурені ними партії та блоки вже замовкли, а дехто раптом заявляє про те, що перерахунку вимагати не буде і змириться з поразкою, хоча раніше настрій був більш радикальним).

Правду кажучи, я після Майдану і помаранчевої революції 2004 року не думав, що знову може таке трапитись, можуть бути настільки масові, системні, а головне – підступні фальсифікації результатів виборів. Мабуть, я помилявся – Майдан був лише для мене і мільйонів людей, а не тих, кого він привів до влади і мав би чогось навчити…

Володимир Масарік
Заступник голови партії «Інформаційна Україна»,
Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти
mv@info.org.ua
www.info.org.ua
www.blok.org.ua

31-03-2006 16:50 // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1143813019.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах, можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини, на яку ви посилаєтся.




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua