першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

помощь журналисту

21-03-2008 01:05 // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1206050759.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Етері Житинська-Шинкаренко,
Головному редактору газети
«Газета по-украънськи», -
журналіст, член Всеукраїнської
Національної Спілки Журналістів
України, письменник, поетеса,
член Спілки Літераторів Полтавщини,
драматург, аналітик, студенка
психолого-педагогічного факультету
Полтавського державного педагогічного
університету ім. В.Г.Короленка,інв. 1 гр.,
домашня адреса:
вул.Павленківська, 18, кв. 211,
м.Полтава-29, 36029
моб.тел. 80967698133,80937683080
дом. тел. 8-053-2-2-19-73


-Мої найщиріші вітання Вам, шановний пане редакторе!


Пишучи цього листа, мені хочеться сподіватися, що мій лист – не залишиться без Вашої уваги, і, можливо, щось зрушиться з мертвої точки.Дуже б хотілося сподіватися у те, що мого листа Ви – не залишите без уваги, і я отримаю Вашу відповідь.
За останні два роки надто різко похитнулося моє здоров»я, тому, пишучи це звернення, - хотілося б сподіватися на Вашу увагу та допомогу.
Стаючи у 2003-му році на квартирний облік від міськвиконкому м. Полтави по пільговій категорії, - я була 311-та, потім кожні півроку черга просувалася на 100 чоловік, зараз же номер черги на квартиру становить 104-а.
Річ у тім, що в гуртожитку по вул.Павленківській, 18, де я проживаю з 14 березня 2002-го року всі види комунальних послуг – на загальному коридорі: на 2-му поверсі) - умивальник,кухня, клозет; на першому поверсі – душова та прачечна, люди живуть по 10-15-ть років, мають намір приватизувати свої кімнати, створивши тут свій кооператив та інше. Зараз, коли мій стан здоров»я різко погіршився, - я не можу користуватися усим цим – на загальному коридорі, тому дуже б хотілося якось покращити свої побутові умови, адже води в кімнату для приготування їжі, прання чи покупатися я принести не можу, я вже не кажу про те, що дуже добре було б приймати ванни і мати хоч трохи побутових зручностей: гарячу воду, балкон, газ, ванну та інш., що полегшили б трохи життя тепер, коли хвороба почала прогресувати шаленими темпами і ходити мені стало дуже важко.Можливо, можна було б саме з Вашою допомогою розглянути питання переселення у якийсь інший гуртожиток, але – з усіма комунальними зручностями, котрі так необхідні для мене в даний час, і саме так легше було б дочекатися власної квартири. Я не вимагаю чогось надзвичайного, та прошу увійти у моє становище.
Так сталося, що за минулий рік я двічі лежала на стаціонарі у 2-й Полтавській лікарні через велике погіршення здоров»я, і, влітку 2007-го, звернувшись до різних туристичних агенств з наміром придбати турпутівку, - почула у відповідь: « Ми не можемо Вам продати путівку, бо Ви-на колясці.У нас такі клієнти не обслуговуються.» На черзі на путівку від собезу я стою вже не один рік, та, на жаль, - безрезультатно. Їхати електричками до Одеси чи Євпаторії та розбивати палатку як туристові-«дикуну», - мені не під силу, так само, як і немає за що знімати житло для нас з чоловіком – Олександром Володимировичем Шинкаренко, 16.06.1962 р.н., бо живемо ми вельми скромно, якщо не сказати більше.
Море, гарячий пісок і сонце,риба, овочі, фрукти,ванни,грязі завжди ставили мене на ноги, повертаючи те здоров»я, яке не могли інколи замінити ніякі ліки, проте, як ми бачимо, - шлях до моря мені відрізаний через скрутне матеріальне становище, адже розмір пенсії – не дозволяє придбати путівку, і кожна копійка – іде на ліки, продукти харчування, оплату телефону, тощо. Останній раз я була в Одесі у 1996-му, у вересні м-ці, в санаторії «Куяльник», після того лікування стало неможливим. Можливо, знайшлися б якісь спонсори, котрі змогли б чимось реально допомогти в цьому питанні,адже, якщо не буде реальної можливості якомога більше побути в Євпаторії чи в Одесі, - ситуація із здоров»ям – буде ускладнюватися.
Мені б дуже хотілося відтворити своє генеалогічне дерево, засновник якого, - Юзеф Житинський,чиї нащадки перед війною емігрували до України. У 1942-му році його правнук, Михей Калістратович Житинський, 1922 р.н., звільняючи Варшаву, загинув на території Польщі, а ось де він похований – невідомо. Весь наш стародавній рід Житинських був вихідцем з Варшави або з її передмістя, і мені б дуже хотілося знайти своїх родичів, які залишилися жити на землях Польщі, знати, де похований рідний брат мого дідуся, – Житинського Григорія Калістратовича – Михей, і хоч один-єдиний раз поклонитися рідній землі. Можливо, саме ви змогли б мені в цьому допомогти? Я б дуже хотіла відтворити своє дерево польського роду, знаючи, що в Польщі залишилися мої далекі родичі, знаючи, що перша дружина мого дідуся – Житинського Григорія Калістратовича так і залишилася в Польщі, а дідусь Григорій разом з сестрами – Ганздею і Марією, братом Михеєм, отцем Калістратом Жітінським, - приїхав на Полтаву, в Оржицкий район, в с.Остапівку, (нині – Маяківка). У 30-х роках отримав 10 років Колими, потім – репресований, помер в жовтні 1984 року від хвороби серця, - Колима відібрала йому здоров'я. І я лише в 20 років дізналася про те, що він належить до польського благородного роду, коли вже дідуся мого не стало.
Говорять, людська віра – вмирає останньою, і якби Ви лише знали, як мені хочеться, щоб відступила хоч трохи хвороба, щоб знайшлися панове, які б змогли б побачити в мені людину, а не – «відпрацьований хронічний елемент суспільства», щоб знайшлися сили знову повернутися до творчої праці. І я була б дуже рада, коли б вдалося знайти своїх родичів в Польщі, - такою далекою і такою рідною моєму серцю рідній землі, і, скільки там Бог не відмірює мені роки життя, - більш я так би хотіла побачити рідну мою Варшаву, Познань, Краків, Вроцлав, де живуть мої дорогі друзі. Хотілося б знайти друга юності м. Познань – пана Віктора Кондзельського.
І, закінчуючи цей лист, я хочу щиро побажати вам всього самого якнайкращого, і дозволю собі сказати: «Що б не відбулося, які б не гриміли громи в моєму житті, як би Доля не ламала мені крила, а ти завжди в моєму серці, рідна моя Варшава, дорога моя Польща! Навіки об'єднали свої крила в моїй душі дві Держави, дві сестри – Польща і Україна!»

Неповносправній людині у нашій державі досить важко знайти кадрове робоче місце за освітою, адже на міський центр зайнятості надходять заявки від різних роботодавців для людей III-II-ї групи,пропонуючи вакансії переважно для чоловіків: вантажник, двірник, кочегар, пакувальник, тощо. А що робити в тому випадку, коли людина має I гр., і, маючи освіту, бажання, досвід і вміння, важке матеріальне становище, ( за кімнату, орендовану мною в гуртожитку, через заборгованість внаслідок постійних витрат на ліки та харчування, - я маю сплачувати по 500 грн. щомісяця.).
Питання: «Де їх взяти, коли сам розмір пенсіїї становить – 740 грн.?» За що ж тоді жити? У нашому місті всі редакції ЗМІ давно вже мають свій звичний штат колективів, як і видавництва, які стали приватними і здебільшого рекламного направлення; те ж саме можна було б сказати і про радіо та телебачення. На безкоштовні оголошення відгукуються ті роботодавці, які працюють в косметичних компаніях “Oriflame”, “Awon”, “Mari Kaj”, та інше, що не несе за собою нічого суттєвого і реального. Хотілося б знайти, як не тяжко, роботу за освітою і під силу, що могло б бути: упорядкування, редагування, корректура, літературне редагування макетів книг – у видавництві; створення і вихід щомісяця тематичних додатків для дітей і жінок, чи літературно-мистецької рубрики – в газеті чи в журналі; створення та написання сценаріїв для авторської музично-літературної чи психологічної авторської передачі – на радіо; працевлаштування у котрійсь із державних і приватних установ, але – по трудовій книжці, бо, дописуючи на різну тематику до місцевих газет за 17-25 грн. гонорару, - я просто не виживу і опинюсь на вулиці, не маючи чим і як платити за кімнатку в гуртожитку. Зрештою, хотілося б знайти роботу постійну і – добре оплачувану.
Протягом березня місяця ц.р. я, звернувшись до таких редакцій газет у м.Полтаві, як «Полтавський вісник», «Зоря Полтавщини», «Вечірня Полтава», «Коло», «Полтавська громада», журналу «Яскравий день», видавництв – «Асмі», «Полтава», Верстка», «Полтавський Літератор», «Михайлик», до видавництв при ВУЗах, до Управління праці в Київському районі м.Полтави», - всюди отримала одностайну відповідь: «Немає вакансій!». Напрошується питання: «Що робити далі?»?! До кінця місяця я повинна працевлаштуватися, щоб мати чим платити за проживання в гуртожитку, та, на жаль, спрацьовує закореніла і одноголосна «система замкнутого кола», у якому аж ніяк не видно просвітку. Жаль.Є один вихід:»…З мосту – та й у воду…»,аби не мулити очі власними проблемами місцевому керівництву, яке, напевне б, полегшено зітхнуло,дізнавшись, що вже ніхто не буде їм набридати проханням надати роботу, аби не опинитися на вулиці під парканом. То ж робити, пане редакторе? Просити допомоги у Незалежних Репортерів, чи прихистку в іноземних держав? Не знаю.
Знаю лише одне, що проблеми трудової реабілітації неповносправних у нашій державі вирішуються дуже повільно, і не зрівнятися нам з програмою реабілітації людей з проблемами здоров»я хоча б у тій же сусідній з нами державі – Польщі.
Щасти Вам у всьому!



З повагою до Вас - Етері Житинська- Шинкаренко.



Р.С.: Копії власних документів – додаю.



Р.Р.С.: АВТОБІОГРАФІЯ

…Народилася я в Полтаві, 5 липня 1977 року, в родині відомих батьків, навчалася в середній школі № 11, потім вже закінчувала загальноосвітню середню школу в с.Тахтаулове, Полтавського району, Полтавської області.
Писати почала рано – у дев»ять років.
У 14-ть років зрозуміла, що література – це моє покликання, і саме тому, у 1999-му році вийшли одразу дві книги – «Криниця Добра» та «Сяйво зимової ночі».
Навчаючись у 10-му класі, автоматично вступила до університету журналістики, який закінчила з червоним дипломом у 1999-му році, через рік – стала студенткою філологічного факультету ПДПУ ім. Короленка, одночасно працюючи в Полтавській державній обласній газеті «Село полтавське» засновником рубрики «Таланти твої, Полтавщино…» та редактором двох додатків: для дітей – «Ластівка» і для жінок – «Журавка».
З 1998-го по 2000-й рік – працювала інформаційним та літературним перекладачем з польської мови, потім – дописувачем Варшавської діаспорної газети «Наше Слово», засновником та ведучою авторської мистецько-літературної передачі «П»яни мене, Поезіє, п»яни!» на радіо «Лтава», аналітиком всеукраїнського видання «Повір у Себе». Стала стипендіатиом Міжнародного Благодійного Фонду «Смолоскип» у м. Києві.
У 2003-му році виходить книга – «Рапсодія Любові», через рік – «Осіння Скрипка», яка в тому ж таки 2004-му була перевидана вдруге.
В останні роки друкувалася в журналі «Край», журналі «Любомира», газеті «Трудова Полтавщина», «Зоря Полтавщини».
В 2003-му році з філологічного факультету ПДПУ ім.Короленка – перевелася на психолого-педагогічний, зрозумівши, що психологія дуже близька і зрозуміла мені, як журналістика та література.
Підготувала до друку такі книги, як:
-«Вілен та Єва»,
- «Остання пісня Флавіо…»,
- «Мальва Свічка»,
- «Повернення Мальви Свічки»
- « Я – сльозинка твоя, Варшаво…»,
- «Пригоди Міся Візчастика»,
- « Яринчині молитви…»,
- « Симфонія осіннього дощу…»,
- « Шукаймо чарівну квітку!»,
- « Продане материнство»,
- « Смутная полуулыбка»,
- « 150 тыс. EUR – за свободу!»
- « Дар слов»янки»,
- « Зов сердец»,
- «Panna…”,
- “ Love voman…”
-« Мы на пороге Осени с тобой…»
- «Осіннє листя» та багато інших.
Пишу чотирма мовами – українською, російською, польською та англійською.
З 1997-го року – член Спілки Літераторів Полтавщини, з 2003-го року – член Національної Спілки Журналістів України.
Одружена. Живу у Полтаві.



------------------------------------------------------------




Засвіченої свічки ніхто
у сховок не ставить і не накриває її посудиною.
Її ставлять на свічник, щоб світло бачили всі,
хто увійде.

Євангелія від Луки 11:33

Є поети, які не люблять розповідати про себе. На запитання, що стосуються біографічних моментів, відповідають приблизно так: із моїх творів можете дізнатися про мене все, що вас цікавить. Гадаю, що так відповідають поети з органічною потребою бути правдивими у слові. Вони не фальшивлять, не стають на котурни, не прибирають якихось показних, „красивих” поз. І якщо відсилають зазначеним способом до своїх творів, то роблять це тому, що ручаються за абсолютну правдивість їх і вірять у те, що вдалося в них сказати.
Народилася пані Етері 05.07.1977 року в місті Полтаві, в шанованій інтелігентній родині, де батько – художник і режисер, а мати – диригент-хормейстер.
А з чотирнадцяти років почала свідомо і серйозно працювати над Словом. Для когось це тяжка виснажлива праця, для неї – радість, відпочинок, порятунок і забуття, внутрішня еміграція від реальності. Віршує Етері експромтом, під настрій, враження. У поезіях багато автобіографічної сповіді, щирої і щемної.
У 1999 році вийшли в світ дві книги Етері – „Криниця Добра” та „Сяйво зимової ночі”.
Навчаючись у 10-му класі, автоматично вступила до університету журналістики, який закінчила з червоним дипломом у 1999-му році, через рік – стала студенткою філологічного факультету ПДПУ ім. Короленка, одночасно працюючи в Полтавській державній обласній газеті „Село полтавське” засновником рубрики „Таланта твої, Полтавщино...” та редактором двох додатків: для дітей – „Ластівка” і для жінок – „Журавка”.
З 1998-го по 2000 роки – працювала інформаційним та літературним перекладачем з польської мови, потім – спеціальним кореспондентом Варшавської діаспорної газети „Наше Слово”, засновником та ведучою авторської мистецько-літературної передачі „П”яни мене, Поезіє, п”яни!” на радіо „Лтава”, аналітиком всеукраїнського видання „Повір у Себе”. Стала стипендіатом Міжнародного Благодійного Фонду „Смолоскип” у м.Києві.
У 2003-му році виходить книга „Рапсодія Любові”.
У 2004-му році – „Осіння скрипка”, яка в тому ж таки 2004-му році була перевидана вдруге.
У 2003 році з філологічного факультету ПДПУ ім. Короленка перевелася на психолого-педагогічний, зрозумівши, що психологія дуже близька і зрозуміла як журналістка та література.
З 1997-го року – член Полтавської спілки літераторів.
З 2003 року – член Всеукраїнської Національної спілки журналістів, з 2003 року – член партії „Народний Рух України”.
Проза, поезія, драматургія, твори для дітей, - здається, немає нічого такого, щоб було не підвладне творчому щедрому перу автора, журналіста за фахом, поетеси й письменниці за покликанням. Для неї, схоже, немає нічого неможливого, починаючи від плідної творчості трьома слов”янськими мовами – до фотохудожнього мистецтва, графіки, розширеної співпраці з різними інформаційними виданнями Польщі, Канади, США. Підготувала до друку такі книги, як:
-«Вілен та Єва»,
- «Остання пісня Флавіо…»,
- «Мальва Свічка»,
- «Повернення Мальви Свічки»
- « Я – сльозинка твоя, Варшаво…»,
- «Пригоди Міся Візчастика»,
- « Яринчині молитви…»,
- « Симфонія осіннього дощу…»,
- « Шукаймо чарівну квітку!»,
- « Продане материнство»,
- « Смутная полуулыбка»,
- « 150 тыс. EUR – за свободу!»
- « Дар слов»янки»,
- « Зов сердец»,
- «Panna…”,
- “ Love voman…”
-« Мы на пороге Осени с тобой…»
- «Осіннє листя» та багато інших.
Пише зараз чотирма мовами – українською, російською, польською та англійською, та ось видати їх немає за що.
Талант щирий, добрий і вимогливий. Вона поспішала і в письменницьких, і в журналістських – задля повсякденного хліба – справах. І не встигала, бо Слово тіснило, часом не давало й жити, пручалося – і знову наливалося всіма кольорами й мелодіями життя
Крім слова, своє бачення світу вона передавала пензлем та простим олівцем, виборюючи першість на виставках.
Унікальні ліричні й сонячні твори пані Етері є чудовим продовженням багатої спадщини Стефана Цвейга та Франсуази Саган, де головне – психологія, вишукані відтінки людських почуттів.
Її твори – як сонячне ніжне проміння – у верховітті багряного клену.
Як сонце і Осінь. Як вічно жива і чаруюча музика Брамса – у холодному листопаді.
Вона не просто живе, а болісно дошукується сенсу буття, свого місця, свого призначення і шляху.
.. Схиляю голову перед тобою
Тебе – нікому в світі не віддам...

„Мати... Вічне, величне, святе слово. Воно росте разом з нами тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розквітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по голівці рідна рука. І так же тихо воно приходить на уста – промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і світлинкою сонця, пелюсткою квітки і радістю веселки, теплою лагідністю руки і вечірньою молитвою. Із букви-краплинки та звуку-сльозинки народиться одного дня на світ святе слово „м-а-м-о”, мовлене устами янголятка, і осяє хатину, як дар Божий, тільки не дано нам запам”ятати цю мить, як не згадати того дня, коли над нашою колискою вперше нахилилась мати. Це – мить, і це –вічність, бо мама завжди з нами, вона живе в нас, береже нас та благословляє на добро...” (Із Щоденника пані Етері).
Тема жіночності та материнства – вічна і має глибокий моральний зміст. Ім”я матері – святе для кожної людини. Перші поняття про щастя, добро і ласку пов”язані у нас із образом найдорожчої людини – матері. Від рідної неньки ми дізнаємося про звичаї, традиції, особливості культури нашого народу.
І таких пестливих звертань існує чимало. Їх творили наші пращури століттями, щоб виповісти безмір любові і вдячності до найдорожчої людини в світі – до Матері. Бо світ починається саме з неї
...Мати дала мені долю,
І вроду взяла із Дніпра.
Любити навчила тополю,
І слухати пісню в вітрах.
Навчила любити весну,
Прозорість квітневих днів.
І сонця золоті перевесла,
І став, що заснув, занімів.
Навчила любити зиму,
Чарівну, красиву, просту.
Шанувати навчила людину,
На землі, де я нині живу.
Країн на планеті багато,
Та для мене існує одна:
Вкраїнська бабусина хата,
І пісня матусі ясна!”
Мало сказати, що цей вірш оздоблено думками-перлинами і освітлений любов”ю, - його всього зіткано з дум і почуттів, видобутих з глибин серця, зіткано в годину великого натхнення, коли кожна клітина, все єство дівчини поривалося славити вічність материнських діянь. Все в цьому творі на місці і неповторне. Все підкорене одній ідеї: материнська любов безкінечна., та пройде якихось сім років і ця мати пані Етері люто зрадить свою материнську любов, розпочавши вести аморальний спосіб життя та дискримінацію над дочкою, за що мало не потрапила за грати на п»ять років чи й більше.Потім з її боку ще будуть зради і не менш значущі, ніж зрада Материнству.
А потім приходить – любов... Та, що окрилює життя, робить його змістовним і багатогранним і, зрештою, продовжує його. Найкращі рядки в поезіях багатьох художниках слова присвячено коханню – феномену людського життя. Коханню з його дивовижними переливами емоційних барв і відтінків, всеперемагаючою силою, ірраціональністю, яка відкидає інколи навіть здоровий глузд. Таємничі і могутні поклики цього почуття ведуть людей чарівними стежками, дарують ні з чим незрівнянні муки і радощі.
Не можна уявити постать митця, не проникнувши в його інтимний світ, у стосунки з близькими людьми, у ту багату духовну атмосферу, без якої немислиме життя людини творчої. І, проводячи своє дослідження, я помічаю, що саме творчим людям – талановитим, мужнім – притаманні благородні, чисті інтимні почуття, чуйне ставлення до інших.
Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто кожен поет чи прозаїк, драматург чи людина, зовсім не причетна до літератури, у житті обов”язково „пише” свою неповторну історію кохання. Яка ж історія кохання нашої самобутньої поетичної перлинки?
Кожна дівчина чи жінка, красива чи не дуже, багата чи бідна, здорова фізично чи з якимись вадами – мріє зустріти своє єдине, неповторне і одвічне щастя, чоловіка своєї мрії, своєї долі, свого подальшого життя. І це – цілком природньо, тому що так створені жінки. Етері, як і кожна юнка, мріяла, чекала кожної миті на зустріч з НИМ, з тим єдиним, котрий зуміє захистити від усіх життєвих буревіїв, зігріти добрим словом та теплими долонями, допоможе сильнішою бути у цьому світі:
І де знайти таку людину
З душею чистою, як сніг?
Для всіх – чужу. Мені – єдину,
І гарну, мов липневий сміх.
Щоби була без зла у серці,
В очах – щоб небо вщерть цвіло.
Згартовану, немов у герці,
І щоб назавжди це було.
О, де ж знайти таку людину,
Хто відповість мені на це?
Для всіх – чужу, мені – єдину...
Мовчання. Лиш в душі пече.
„Сподівання”

Як у хімічних реакціях часто буває потрібен так званий каталізатор або поштовх чи струс, так у біографіях письменників та поетів часто зустрічаємо не конче аж життєву катастрофу, але душевну рану, психічний шок, психічну травму, що як би відкривають нове творче джерело або й обертають його в рвучку ріку.
Роль такого „каталізатора”, такого психічного струсу відіграло в житті Етері її сильне, велике, правдоподібно перше кохання.
ВІН і - Етері...
„І так само буяла зелень у ту незабутню весну, коли ми сказали один одному три таких простих і святих водночас слова : „Я люблю тебе...”, так само квітнули бузок і духмяна черемха, так само на весь голос співали вечорами, здавалось, тільки нам обом дзвінкоголосі солов”ї свої серенади; так само квітнули у ту весну під теплими сонячними променями червоні і жовті тюльпани...” – згадує Етері. А потім були написані «Криниця Добра» та «Сяйво зимової ночі…»
Молоді, звичайні люди... Хоча ні, чому „звичайні”? Просто не можуть бути звичайними двоє людей, які мають однакові звички, помисли, уподобання, навіть світогляди на життя і реалії в ньому.
Ось як згадує молодих закоханих Володимир Гладкий, редактор, член Спілки літераторів Полтавщини: „Іноді складається враження, ніби вони – рідні брат і сестра, яких народила і виростила одна-єдина мати, - а вони ж усього лише люди, що зустрівшись у цьому світі, покохали одне одного на усе життя! І цього достатньо, щоби жити одне одним, бути потрібними одне одному, дбати одне про одного, і берегти, шанувати, любити одне одного. Любити щиро, трепетно, жагуче... Любити так, що і світ не милий, коли в цьому житті немає дорогої людини.
Я кохаю! О, Боже мій милий,
Все здається немов уві сні...
Я любові у неба просила,
Я молила ці сонячні дні!
А тепер все для мене – казкове,
Бо цю казку відкрив мені Ти.
Світять, світять зірки вечорові,
І злилися в Тобі всі світи!
„Незгасимим вогнем любові”
***
Ти увійшов в моє життя
Так просто, легко і жадано.
Відлинули геть в небуття
Думки самотності погані
„Тобі”
У цих віршах розкривається сила першого почуття: „незгасимим вогнем любові все лунають Твої слова”, „світять зорі мені вечорові”, „снага до життя ожива”. Лірична героїня ще надто молода, замріяна, вона перебуває в полоні своїх відчуттів:
Щасливий погляд твій ловлю,
Твій кожен подих бережу.
Горнусь до рідних твоїх рук –
„Кохаю” сотні раз скажу”
„Груднева ніч”
Неземна постать коханого у творах Етері постає як омріяний ідеальний чоловічий образ. І стає для неї могутнім творчим імпульсом, символом усього прекрасного, чистого, високого:
Так хочеться, як батькові, сказати
Про все, про все, що так мені болить...
Долоні Ваші в руки свої взяти
Забути, як в душі печаль сніжить.
Поглянути в натхненні Ваші очі
І слухати, слухати б лиш Вас!...
Вбирати кожне слово серед ночі
Забувши, що існує в світі час...
Як хочеться, щоб Ви все зрозуміли,
Як батько, пригорнули до грудей...
І щоб не мали ані краплі гніву
За щирість мою ясну до людей
„Як хочеться...”
***
Ви такий лагідний, пристрасний, ніжний
І неповторно – один на Землі...
Погляд цнотливий Ваш,
Разом з тим – грішний,
Світить зорею мені уві імлі.
Я доторкнуся злегенька пальцем
Скронь і примружено-добрих очей.
І закружляю в повільному танці,
В тихій розмові Ваших пісень...
„Один на Землі...”
І поетеса робить висновок:
Як мало для щастя треба:
Маленький шматочок неба.
Побачить зіниці сині
Дорогої тобі людини.
Як мало для щастя треба:
Завжди бути поруч тебе.
Іти по одній стежині,
Кохана моя людино.
Як мало для щастя треба:
Не стерти прозорість неба,
Прогнати сльозини солоні,
Відчути кохані долоні.
Як мало для щастя треба:
Єдиною бути для тебе,
Дитинно тобі усміхнутись,
Щасливою вранці проснутись.
Як мало для щастя треба:
Не втратить віру в себе,
Не схибити на стежині,
Що в”ється увись, до вершини.
Як мало для щастя треба:
Блакитного простору неба,
У полі – волошкі сині,
А поруч – кохана людина.
„Як мало для щастя треба”
Перші зустрічі на світанку, перші жагучі і щирі „Люблю”, перші дотики, перші пристрасні поцілунки. Етері відчуває силу й значення свого „я”, могутній вогонь почуттів палає в її душі...
Але все минуло. Нещасливе перше кохання Іти. Юнак від”їджає до Польщі й обриває всі стосунки з люблячою й відданою дівчиною. Не пише. Не телефонує. ... Відчай,печаль, розчарування, туга самотності стають провідними мотивами поезій Етері, які передають біль душі, що губиться у всесвіті, не в змозі подолати відчуженість, зневіру. Постійно повторюється тема зрадливості, ненадійності, втрати високих світлих почуттів дружби, щирості, любові, відданості:
Живу реальністю буття
До сліз – нещадна, невблаганна...
І хоч яке важке життя, -
Я не втрачаю серця гамми.
Ображене, воно ж мовчить,
І не сприймає слів химери.
Та хай там що, а треба жить,
Шепчу собі: „Борись, Етері...”
„Живу реальністю буття...”
***
Моє життя із злетів і падінь
Обходиться зі мною так суворо.
Учора ще лунав і щастя дзвін.
Сьогодні у душі – печаль, як чорний ворон...
„Моє життя”
Любов і смерть, любов і страждання нерозривно пов”язані між собою. Проте Етері обожнює кохання, оспівує його чарівний вплив на людину. Втративши свій ідеал, лірична героїна творів, „вмирає щоденно” за квітку своєї мрії, проте не в силі відмовитися від свого почуття, бо кохання, навіть без взаємності, для неї – життя, а відсутність любові – смерть:
У цьому світі я не можу жити,
Коли у серці стогін і пітьма...
Не можу не чекати й не любити,
Хоч знаю що романтики нема.
Пусте життя, коли у нім немає
Твого кохання, що мене вело
Крізь хуртовини грудня, зелень маю,
коли у росах потопа село...
Життя пусте, коли Вогонь Любові,
Немов ясна жаринка, завмира...
Коли чуття згорають на півслові,
Коли розлуки стріли нам: „Пора...”.
Озвись до мене, я тебе благаю,
Прости мені депресію, прости...
Я в серце промінь Сонця упускаю,
Щоби за ним услід прийшов і Ти...
„Неможливість”
Адже кохання – це і несподівана радість, утіха серця, і страждання, туга і біль. Воно позбавлене однозначності, як і сама людина, і світ взагалі. І збагнути їх нелегко, бо кохання – велика таємниця, а людина – нерозгадана таємниця.
Етері пише так само легко, як дихає, а рядки її віршів – це схвильовані, натхненні, а інколи важкі „зітхання серця”:
Говорив, говорив...
Де усе те поділось?
За якими вітрами у даль відпливло?
Де ті дні золоті, що так щастям іскрились,
Чом печаль і журба збороздили чоло?
„Говорив, говорив...”
Її кохання, страждання і розчарування знайшли відображення у багатьох творах. Вони розповідають нам про усю тугу й біль поетеси, яка страждала через відсутність взаємності, розкривають напружене внутрішнє буття людини взагалі, про драматизм її життя у світі, про щастя і велику трагедію, які несе з собою кохання. Тому у творах про кохання не тільки сяють ясні зорі й розкриваються пелюстки дивовижних квітів, але й з”являється чимало символів-знаків нещасливого кохання: замок, замкнуті двері, сльози, дощ, згасла свіча, мертвий голуб.
Любов зображується як велике й сильне почуття, вона – єдиний скарб на землі, порівняно з нею всі інші блага (багатство, слава, кар”єра) не мають жодного значення. Втім кохання – це ще й фатальна, ніщивна сила.
Поетеса усвідомлює глибокий розрив між високими мріями про гармонію стосунків (у природному світі вона існує, в людському – ні) та дійсністю. На перший погляд, високий зліт почуттів закінчився цілком буденним приземленням, але насправді поетеса лишається до кінця вірна своїм ідеалам: попри зраду, нерозуміння, драматизм буття вона оспівує силу духу людини, яка завдяки коханню відчула себе щасливою:
Розстанути? Ні, ні, я не розтану.
Навіщо мені тануть у снігах?
Конвалією я у травні стану,
Щоб знов тобі наснитися у снах...
„Ні. Ні, я не розтану...”
У вірші „Сповідь” возвеличується людина, здатна на глибоке почуття. І хоча серце ліричної героїні „розбите”, зазнавши біль зради й кохання без взаємності, воно не втратило великих скарбів, що приховані в його душі, - щирості, чистоти, відданості своєму почуттю:
Сповідуючись щиро на колінах,
Лиш про одне у Господа прошу:
Щоб Твоє сереце не було в руїнах,
А я... Я все в житті перенесу.
***
Своє чисте кохання збережу я до скону,
Найсвятіше чуття із усіх почуттів...
Ти для мене – джерельна і чиста основа,
Я не зраджу ніколи Тебе в цім житті

Поети пишуть про любов, як про троянди квітучі й духмяні, а у пані Етері вона - „стоптана трава”, „самотній гай”, у поетів - закохані, мов горді орли під небесами, мов ніжні голуби, мов вірні лебеді, а у Етері – „підбитий птах, що падає із неба”:
Що я – без Тебе?
Стоптана трава...
Самотній гай, що сніє так осінньо...
Тендітний клен, що буря в дощ злама,
Печалі дух, що бродить світом тінню...
Хто я – без Тебе?
Зранене крило...
Підбитий птах, що падає із неба...
Чиясь рука, що втратила тепло,
Чиєсь я серце, „сховане у себе”...
„Без Тебе”
В інших любов, як сонячний ранок чи грозовий розряд, а у Етері – щемка й розпачлива, як зойк зраненої птахи, як шелест опалого листя. Але ж якою жагою віє від „стоптаної трави”, якою душевною силою сповнений „самотній гай”, „тендітний клен”, який розпач у тому зойку!
Твори Етері відтворюють складні й суперечливі переживання душі, яка прагне кохання і не знаходить його, хоче вирватися до світла і краси, а змушена жити в сутінках буденності, шукає віри, а приречена на вічну зневіру:
Яка сльота,
Яка сльоза на шибці...
Які дерева вітер поламав!
І цій журбі – кінця-краю не видко, -
Мене іще ніхто так не кохав!
Яка гроза,
Яка шалена злива!
Яка довкола сіра самота...
„Чи буду я в житті хоч раз щаслива?”,
душа мене так зболено пита...
Мовчи, душа...
Хай скам”яніє серце...

Мені говорять: „Ви така ще юна,
Ще юні Ваші очі, руки і вуста”.
А може й справді, може я ще Юність?
Та тільки зовні, бо ж душа не та...
Душа не та...
Завжди по вінця болю,
До краю суму, тисячі чекань.
Не знаю я, чи буть мені з тобою,
Чи плакать серцем від розчарувань...
„Юність”
Етері надає надає великого значення поетичному слову, вважаючи, що слово, здатне вмістити всю радість і біль душі, людські почуття й сутність світу, земне й піднесене, величне й трагічне. Слово має магічну силу: воно може пробуджувати, надихати, впливати на людей і світ:
Як прекрасно бути поетом,
Уміти відчути й сказати.
Мати думку, швидкіш за комету,
Вміти плакати і страждати!
Непомітне для всіх – помічати,
Не почуте для когось – почути.
Призабути колись – пригадати,
Щось утрачене – знову відчути.
Як чудово, бути ж поетом,
Хоч душею, але ж відрізнятись.
Серце мати не камінь -лелече,
Щоб зуміть над огромом піднятись!
Слово кожне – облити промінням,
Силу дати йому засвітитись.
Пробудити чиєсь безгоміння,
Усміхнутись і заіскритись
Таемниче – уголос сказати,
Закайданене – в небо пустити.
Після себе – Добро залишати,
Бо ж для цього і варто нам жити!

Віру Етері в силу власного слова, слова поета, втілено у багатьох віршах. Авторське слово тут є відображенням духовного життя поетеси, сповненого суперечливих почуттів – щастя й нещастя, радості кохання і суму розлуки. Лірична героїня кохає без взаємності, але не відмовляється від свого почуття, вірить, що любов знайде шлях до серця коханого. Вона щиро й шляхетно дарує скарби своєї душі чоловікові, і в цьому виявляється велич її кохання. Справжня любов може існувати і без взаємності. Вона – безцінний дар однієї людини іншій – тій, що стає для закоханого цілим світом, допомагає йому відкрити світ і самого себе.
Поезія, на думку пані Етері, може з”єднувати серця, як би далеко один від одного не були закохані. Тому відстань, що розділяє їх, миттєво долається словом, що виражає глибокі й віддані почуття. Хоча основний настрій у творах сумний, але в них немає трагічної безвиході. Адже уявне у поетеси завжди вище за дійсне, мрія підноситься над реальністю, а ідеал – над буденністю. У фіналі цих віршів поетеса прагне достукатися до серця коханого словом пристрасної любові. Віра й надія ліричної героїні набагато сильніші за сум, який відчуває. Справжнє кохання не вмирає – такий основний лейтмотив:
І на найвищому акорді
Скажу тобі своє: „Люблю”
І почуття прості і горді
В своє кохання переллю.
І засвічуся, мов лілея,
В прозорім мареві світань.
Іду до тебе крізь алеї,
Надії, віри й сподівань!
„Люблю”
„... Живу зараз спогадами. Чистими і світлими, як сон, ніжними і сонячними, від яких завжди ясніє і тепліє на душі, зігрівається змучене різними життєвими вітрами, вразливе моє серце, наповнюється якимось тремтливо-бентежним почуттям любові усе моє єство... І так - кожного дня, кожної миті без тебе на Землі. І якби ти лише знав про те, як не вистачає уваги і підтримки, розуміння, поваги і любові. Чистої і сонячної, як світлі криничні води...
Летить Час...
Летить і летить, забираючи із собою у невідтворотню даль дні, місяці і роки. Летить Час, залишаючи мені на згадку лише спогади про тебе, твій образ, твій голос, твої очі і твої уста... (Із Щоденника 24.12.2005р.)
Головні події, які відбуваються у її творах, особистого значення: любов і розлука, радість і сум, надія і самотність.

Живу і думаю про тебе,
Тобою дихаю і сню,
І все частіш дивлюсь у небо,
І Бога про твоє повернення молю...
Та Бог – мовчить, він так далеко,
Йому не видно з вишини,
Як серце моє з крилами лелеки,-
Тобі зоріє завжди з далини!
Озвись, прошу!
Хоч би єдиним словом,
Чи хоч єдиним поглядом озвись...
Нехай життя не буде, як полова,
Хай прагне думка знов летіти в вись!
„Живу і думаю про тебе”
Кохання трактується нею як руйнівна сила, що вража, гнітить душу:
Доведена до відчаю, до сліз, -
Уже не хочу жити і радіти...
І не спадає туга з моїх пліч,
І вже не знаю, як же далі жити?
„Відчай”
І все ж таки, хоча скрізь „страждання”, „холодне люте зло”, лірична героїня продовжує жити, і це життя дарує їй „крихітка кохання”. Вона втратила коханого через його зраду, але не втратила здатності любити, не позбулася високих моральних якостей:
І я борюсь. Я вперто йду до Мрії,
Не сходячи із вірної дороги...
Жену із серця сумніви й тривоги,
Відкривши душу сонячній Надії...
„Душа людська”
***
І знову серце, як колись,
Тріпоче ніжно й променисто.
А мрія, мрія рветься в вись,
До почуттів простих і чистих!
„Серце”
Етері стверджує духовну стійкість особистості, її внутрішнє життя, піднесеність почуттів, які роблять її людиною у високому смислі цього слова: „Я іще живу, ще дихають мої груди, ще бачать світ у вікні мої очі, ще можуть вимовити слово мої уста, рука ще в силі вивести літеру на білому аркуші паперу. А це означає, що ще не час здаватися, ще можна встигнути чимало, тільки треба бажати цього і мати терпіння. І я не думаю опускати руки, ні. Я – пишу. І писатиму доти, доки стане моєї сили, адже творчість по-своєму гоїть душу і серце, допомагає піднятися з власного попелища навіть тоді, коли ні на що б, здавалося, вже не маєш сил...”
Забути б...
Усе б забути
Хворобу, втомленість, печаль.
І бути,
Бути,
Бути,
Бути
Такою кріпкою, як сталь
„Бути”

Лірична героїня виходить із життєвих випробувань, бур і страждань духовно зміцнілою, просвітленою, звільненою від усього фальшивого й неприродного. Вона відчуває себе особистістю, вільною людиною в широкому й рухливому світі, і одним із проявів цього світового руху є життя її душі, її кохання, що завжди буде вічною цінністю на землі.
І висохнуть всі сльози на очах...
Я ніби із руїн встаю до герцю, -
Щоби вогонь у грудях не зачах...
У такій тендітній жінці – стільки внутрішньої сили. Хіба про це можна мовчати? „Криниця Добра”, „Сяйво зимової ночі”, „Рапсодія Любові”, „Осіння скрипка”, це збірки ліричних образків, новел і оповідань. У них авторка живописно малює картини пироди, які тісно поєднуються з людськими характерами, людськими долями. Наскрізна тема збірок – тема чистого незрадливого кохання, яке дає насолоду, бажання долати нескінченні перепони у цьому нелегкому житті. Та найтонше, мабуть, визначила ї зміст і суть свого доробку сама авторка – „...І музика, і вірші, і любов...”

ЇЇ КРИЛАТЕ СЛОВО ЛЕТИТЬ ЗА МЕЖІ
УКРАЇНИ…
…Вона завжди тяжіла до п»єс, до самого театру, бо той дар передався їй, напевне, від батька, - художника та режисера – Валерія Житинського, коли його донька, спробувавши себе у поезії, у прозі, в журналістиці, в написанні творів польською та англійською мовами, - заявила про себе у 23-річному віці, як драматург, написавши п»єсу під назвою «Вілен та Єва».
Твір має дещо автобіографічний характер, історія про світле та юне кохання,розповідає про ті колючі терни доріг, через які довелося пройти його героям, про біль і сльози, про муки і страждання Єви, причиною яких була її кривдниця – рідна мати.
П»єси народжувалися одна за одною, бо добре і вразливе серце авторки не могло залишатися байдужим до бід і мук українського народу, ні до морального зубожіння суспільства, до історічних катаклізмів ХХ-го ст.: голодомору 32-33-го рр.політичних репресій 60-х, акції «Вісла», коли масово страждали її історичні предки, її друге коріння – народ Польщі. Все це яскраво відбилося у п»єсі Етері Житинської «Остання пісня Флавіо», яка розповідає про розкриття родинної таємниці українців,які емігрували в кінці 60-х років ХХ-го ст. і знайшли свій притулок аж у Мілані (Італія), рятуючи свої долі та долю маленько Флавіо, - насправді ж – Юрія. Флавіо тільки через 20 р. дізнається про своє історичне походження від батька-скрипаля Джованні та матері Софії, котрі були колись Іваном та Марією з далеких гірських Карпат, та змушені були прийняти італійське громадянство, не знайшовши щасливої долі на Батьківщині. Флавіо закохуєть в українку – Олену із Полтави, і, під впливом розкриття родинної таємниці, - вирушає у подорож до України – побачитись із Оленою та відвідати рідні історичні Карпати, де живе його дядько Микола, колишній політв»язень страшної Колими та двоюрідна сестра Тетяна.
Зруйновані заводи та фабрики, покинуті села, безробіття, економічно-політична криза, напівголодне життя простого українського народу, жирування багатіїв- олігархів та корупціонерів, - ось реальна картина життя українців кінця ХХ-го та початку ХІ-го ст., яка постає перед очима сина України та Італії – Флавіо (Юрія). Відвідавши Карпати, сім»ю рідного дядька Миколи, - Флавіо вирушає до Полтави, за покликом серця до коханої Олени, та у фіналі п»єси відбувається те, від чого не змогла врятуватися сім»я емігрантів,-вже на Україні ворожа куля пронизує юначе серце,- вбивці і через 20-ть довгих років привели в дію свій історичний вирок – обірвати українське життя, зламати крила українській пісні: - юний співак Флавіо помирає прямо на сцені, так і не доспівавши свою журавлину пісню… П»єсана написана у віршах, що дуже рідкісно у наш «окомп»ютеризовано-інтернетівський» час.
ЗМІ та Інтернетівські сайти рясніють оголошеннями про таку собі «співпрацю» - заключення контрактів через приватні фірми з іноземцями, котрі шукають сурогатних матерів серед слов»янок з України, Росії, Білорусії, обіцяючи за виношення та народження дитини солідні гонорари, і саме цей сюжет української злиденності яскраво відбився у п»єсі авторки «Продане материнство…», де молода українська жінка зважується саме так якось вибратися з лабет бідності, заключивши контракт про народження дитини для бездітної багатої італійської родини, сподіваючись отримати грошову винагороду, та коли підійшов час пологів і народилося аж троє діточок, - ось тут то і розпочалися справжнісінькі драматичні події між двома сім»ями – України та Італії! Галина, головна героїня твору, так і не виконала своїх обов»язків перед італійською стороною, - бо що там можуть значити 100 тисяч доларів – в порівнянні з таким вистражданим материнством?! Чоловік Галини – Юрій ні за які USA не віддав на чужину своїх дівчаток – доньок-україночок.
Мати-розлучниця…
Як це страшно, коли молода, усміхнена талановита дівчина тільки-но вийшовши заміж, - зустрічає серцем найбільший удар від власної Долі: рідна мати Елен – пані Олімпія руйнує життя доньки, зав»язавши інтимні стосунки зі своїм затем – Алексом…Біль, сльози, розчарування не покидають серце тяжко хворої дівчини, яка, шукаючи захисту від матері, - отримала подвійний удар від долі – зраду матері як Матері і зраду подружньої вірності чоловіка у…день власного велілля. Горілка і розпуста об»єднала цих двох людей – сиву матір та підстаркуватого Алекса, та і це іще не все: мати виношує страшний план – вбити свою доньку, аби не заважала, та Доля-благодійниця рятує дівчину, даруючи їй справжнє кохання в образі мудрого Маестро – пана Вілена, композитора і скрипаля. Вічно свята Музика Вілена і невмируще Слово Поезії Елен ніжно і яскраво переплилися у п»єсі «Симфонія осіннього дощу…» Етері Житинської, у якій відображені реальні події із її власного життя… Написана вона у віршах, і вся, з початку й до кінця, пронизана болем душі, муками серця і – вічно живим коханням, що – не вмирає, бо його їй подарувала Музика…
У цьому, 2007-му році авторкою був написаний досить незвичний твір, який отримав глибоку і гостру назву: «150 тисяч EUR – за свободу!» П»єса написана віршами, і показує нам, наскільки виросла авторка у своєму поетичному слові, змінився її стиль і зміст сюжетів, її Слово набуло гострого і водночас глибокого психологічного змісту, адже вона – майбутній психолог, обізнаний аналітик, талановитий журналіст, і, мабуть, саме психологічне дослідження людської особистості як індивідуума і допомогло їй створити цей неординарний твір, в основу сюжету була покладена доля хлопця – Станіслава Гельсінського, - в»язня-довічника по злій іронії доля, котра зіграла з ним у найстрашніший жарт: з вини рідного батька, який залишає синові довічно спокутувати свою вину – без вини в тюрмі для довічників. Яскравою стрічкою пронизана п»єса коханням Елли і Станіслава, - в»язня і психолога, розкриття порушення законів під час слідства поліції, яка вимагала ось такого хабаря, про що говорить назва п»єси; відбувається запекла боротьба за відновлення Справедливості і людських прав Станіслава; показані будні довічника, глибокий психологічний і моральний зміст має кожне слово героя п»єси – адвоката Юрія, який знаходить-таки ЇЇ Величність Справедливість, і визволяє Станіслава з в»язниці, та і тут же таки, вже у самому фіналі п»єси, авторка показує нам те, чого ми, читачі, навіть і не очікували: відбувається новий злочин: Елла тихо помирає на руках у, вільного тепер!, Станіслава, не знаючи, що її отруїв її власний чоловік-п»яниця – Дзеба… П»єса написана російською мовою, що абсолютно не зменшує її значимість в історії української літератури. І я, як автор цієї рецензії, глибоко переконаний, що донька художника і режисера – Валерія Житинського,вихідця із Варшави (Польща), - Етері Житинська -заслуговує мати високе звання драматурга. І, вже на завершення я додам: у селі Жуки Полтавського району, Полтавської області за рішенням виконкому Тахтаулівської сільської Ради іменем Етері Житинської названа одна із вулиць с.Жуки.
В»ячеслав Паненко,рецензент,аналітик,літературознавець,(Польща).

Я – невід”ємна краплина природи

Загальновідомо, що заглиблюючись у світ природи, вбираючи його звуки, запахи, барви, насолоджуючись його гармонією, людина вдосконалюється як особистість. Бо то є невичерпне джерело краси та натхнення. Природа пробуджує почуття, викликає позитивні емоції, вабить нерозгаданими таємницями.
„... я народилася і виросла серед розмаїтої полтавської природи, де ростуть срібнокосі верби і клени, тополі і дуби, - розповідає сама пані Етері. - І саме природа, її жива мова, її джерельно-чиста пісня надихала мене на творчість. Вона мене викохала, випестила своїми барвами і тихим шепотом, загартувала бурями і косими дощами. Я – невід”ємна краплина її неосяжної величі. Природа здатна виховувати доброту, порядність, злагоду між людьми. Вона завжди заспокоїть, дасть пораду. Краса рідного краю чарує мене, дивує, заворожує і залишає в моєму серці згадку про щось незвичайне, сокровенне, чарівне, що запам”ятовується на все життя. Вона має якісь надзвичайні чари, що захоплюють душу і підносять її високо-високо над світом. І раптом відчуваєш вічність і крихкість цього неповторного зеленого світу і проймаєшся такою великою любов”ю до нього, бо знаєш, що саме на цій землі ти з”явився на світ.
Краса рідної природи в шепоті голубої води, в зелених дібровах, у співі дзвінкоголосих пташок, у розмаїтті квітів, золотому килимі листя, білосніжному сніжку – усе це дороге моєму серцю.
А що Ви відчуваєте, коли тривалий час залишаєтеся наодинці з природою..? Моя ж душа зливається з деревами і їхнім шумом, вона становить одне ціле з рівномірним погойдуванням очеретини, одне ціле з сонячними променями на хвилях? Начебто душа природи стала моєю власною, а моя злилася з душею природи...
Наодинці з природою прислухаєшся до биття свого серця і в його битті вловлюю, як уперто, як вагомо й значущо б”ється серце вічності, серце самої природи...”
Спішу прожити кожну мить
Свого життя на цій планеті.
Усе зробити, все успіть
Й запам”ятать політ лелечий.
Боюся втратити хоч день,
Мені дарований цим світом.
Спішу наслухатись пісень,
Озватися до всіх привітом.
Спішу ввібрати неба синь,
У свої очі, мов востаннє.
Спішу зустріть нове світання,
І сонячно прожить весь день.
Спішу, спішу лишити слід
Вагомий. На Землі-планеті.
Ввібрати в очі неба синь,
...Запам”ятать політ лелечий!
„...Й запам”ятать політ лелечий”

Навколишній світ для пані Етері сповнений чарівних мелодій. На мою думку, їй вдавалося ловити ритми і мелодії річок, гаїв і поля, музикою слова дихає у неї кожний образ. У неї мелодійно звучать і дощ, і свист вітру, і кружляння листка, і навіть тиша. Це голос самої української землі, що заговорила мовою людини.
Так само, як пори року, змінюються людина, її почуття та настрої. Кохання і природа – невід”ємні одне від одного складові частини руху всесвіту. Символічними стають не тільки предмети, але й явища природи, і кольори, і навіть звуки. Так, блакитна квітка тут – символ першого почуття, ідеал юності; чорний колір серпанку – символ втрати кохання, зради; хвилі – символ розбурханої душі; спів солов”я – символ гармонійного буття ліричної героїні у тісному зв”язку з природою й людством; „безмовний” світ – символ втрати гармонії; лісові хащі – символ суперечливого й тяжкого духовного буття людини; буря, вітер, море, розбитий корабель тощо – втілено бентежність людської душі й бурхливу атмосферу...
Осінь – час переосмислення того, що було, і готування нового, незнаного й невідомого.
Осінь постає у творах пані Етері не тільки як пора року, а ще й як журба:
Осінь, осінь... То пора прощальна,
Проводи у вирій журавлів.
І надія дотліва остання,
Спів останній в серці занімів...
„Осінній сон”
утома, самотність, втрата чогось прекрасного.:
Коли приходить листопадова пора
Здається, ніби рветься щось в людині...
Чи, може, то надія догора,
Коли зостанешся одна, у самотині?
***
Ця осінь знов чомусь така сумна
Вся зіткана із самотини
Живу тепер сама, одна
Здаються вічністю години
„Осіннє”
***
Засльозила осінь синє небо,
Лебедям всім мовила: „Прощай”
А душа – ж так горнеться до тебе,
Бо у серці весняний розмай!
„Листопадовий день”
У деяких творах („Дощ”, „Пише дощ”, „Прекрасна мить перед дощем” образ дощу змальовується пані Етері досить поетично:
Звучи, звучи, о музико дощу,
Люблю вслухатись в твої щирі звуки
„Мить перед дощем”
Проте в інших творах вже спостерігається дощ як „незнана злива”:
...А дощ – іде! А дощ як розгулявся!
Бурлить, кипить, і піниться довкіл,
Стікають в ринви води кришталеві...
На мою думку, це вже змальовується глибоко прихований біль ліричної героїні. Вона не просто сумує – вона „хвора” на самотність, відчай і нудьгу. Ця „хвороба” душі – справжнє люте горе, бо воно заполонило не тільки серце героїні, а й увесь світ в її уявленні.
У своїх віршах поетеса використовує всю гамму відтінків, але мальовничість досягається не тільки добором кольорів. Головне в її віршах – психологічні замальовки, які відображають рух почуттів. Пейзаж у неї є „станом душі”, а душа – місце існування пейзажу.
„Часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди – одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж цей настрій залежить найбільше від того, яка погода в душі, і я пишу набільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше іде робота”, - зізнається сама пані Етері.
Зима у творах поетичної перлинки навіює думку про тлінність почуттів:
Скоріше б подолати холоди
Забути сніг, вітри і сіру зиму.
Бо серце просить: „Березень, прийди,
Не дай мені зневіритись в цю днину!”
Так хочеться побачить знов весну,
Прогнать з душі своєї всі морози.
І приголубить ніжно гілку запашну,
Найперших квітів весняних – мімози!
Всміхнутись ніжно промінцям весни,
І оновитися душею, серцем, тілом.
О, люта зимо, я прошу тебе, - засни, -
Бо ще в душі моїй не все, не все зотліло!
Горить, горить у серці віра в кращі дні,
Її не зломиш, і не вб”єш, і не заглушиш!


Весна...
Вірші „Ніщо не зупинить весну...”, Весна”, „Вдихаю п”янкі пахощі весни...”, „О, як люблю я музику Весни...”, а також у образку „Весна прийшла” змальовано яскраві картини весни:
„...Прийшла весна, така сонячна і красива, із зеленими загадковими очима і м”якою дівочою посмішкою, з рум”яним личком і лагідними руками, які, торкаючись своїми ніжними пальчиками до всього живого, що лише є на Землі, пробуджують із довгого зимового сну дерева, ріки, гаї і поля, повертаючи до життя і нас, людей...
ВЕСНА!”
Прозорі краплі талого снігу, веселі струмочки, кування зозулі, щебетання птаства, „усміхнені лісові проліски та підсніжники”, – ознаки веселої пори, пробудження природи. Однак йдеться тут передусім про пробудження людської душі – „...в моєму серці теж весна, немов сопілочка співає...”, ...у серці знову сонячно і ясно...” Основний настрій творів – бадьорий, радісний, сповнений активного руху, пройнятий дзвінкими звуками і насичений яскравими барвами. Лейтмотив поданих творів „дзвени, весняна пісенько, все далі й далі” спрямовує читацьку увагу до прекрасного світу, де починають співати солов”ї, де розцвітають квіти, і серед них троянда – квітка кохання. Уся тональність творів передає духовне оновлення, яке переживає лірична героїня. Вона прагне до нового прекрасного життя, де панують надія, кохання, щастя і гармонія. Ці настрої виражаються з допомогою системи символів: весна – символ пробудження природи й людських почуттів; пісня весни – символ народження мелодії серця (тобто гармонійного світовідчуття); квіти – символ краси; троянда – символ кохання.
Чому, чому ми помічаємо лише те, що у нас під ногами, і неспроможні звести очі до неба? Чому в нашім серці не зроджуються слова:
І я щаслива бачити красу
Землі. Безмежну, лагідну, таку простору.
Візьму в долоні сонечка сльозу-росу,-
І серце стане морем неозорим...
Ми вже не вміємо стояти, а тим більше „бачити красу Землі”. Ми все біжимо. Куди?
Страшно так подумати, але, можливо, треба

, щоб навчитися радіти кожному сонячному дневі, кожній вишневій гілочці, кожному малесенькому зайчику на стіні?

Дівоча романтична і мрійлива душа допомагає уяві створювати свіжі ліричні образи, передає їх влучними епітетами, метафорами, порівняннями.
„Замріяний, тихий, сонячний вересень іде по Землі” (образок „Вересень”), „...полощуть свої сріблосиві коси кучеряві верби”, „лисиця рудою блискавкою промайнула”, „білокрилий лелека, немов маленький літак”, „горнуться до сонячного променя ромашки, волошки”, „легенький вітер приніс на своїх крилах якісь незвичні і п”янкі пахощі” („образок Липень”), „час солов”ями співати”, „яблука, росами омиті”,
У віршах Етері звучить зачарованість природою рідного краю, поетеса милується пейзажем, помічаючи найменші деталі, і ніби зливається з природою в єдиному чутті.
Образки „Липень”, „Вересень” наповнені спокоєм, врівноваженість, радість від спілкування з природою, жадання активності, діяльності.
У поезіях про вечір та ніч поетеса висловлює думку, що її поетичні образи народжені в час безсоння „нічною свідомістю”, коли доводилося самотньо зносити не лише фізичні страждання (ніч – пора загострення хвороб), а й духовні муки, викликані протиборством песимістичного та оптимістичного настроїв. Пані Етері підтверджує свій потяг до творчості в несприятливих умовах: „як я люблю цю вечорову тишу, коли я душу слухаю свою...”
У місті настала ніч, пішов дощ, вулиці заполонила темрява... Чарівний ефект нічної пори – навіювання настроїв і спогадів. В уяві поетеси виникає картина, що відображає внутрішній стан її ліричної героїні. Вечірні сутінки розкривають внутрішні почуття, що сповнюють серце героїні, вони цілком реальні – це сум, жах, безнадія, туга за невловимим Ідеалом, душевна спустошеність. Дивним чином цей напівреальний-напівмістичний краєвид впливає на читача. Секрет впливу Етериних творів полягає у навіюванні нею прихованих смислів, почуттів і бажань.
Вражають відвертістю її слова: „Я люблю ті хвилини свого життя, - зізнається самобутня поетична перлинка, - коли пишу вірші. Народження їх можна порівняти з народженням нового дня. Починаючи писати перші рядки, я ще не знаю, чим продовжу свої мрії, думки, почуття...
Люблю ту мить, коли вірш завершений, дописаний до кінця, тоді він являє собою одне ціле з моєю душею, моїм єством...”.
Як я люблю цю вечорову тишу,
Коли я душу слухаю свою...
Коли у сіт злітають з серця вірші –
Я мить віршів народження люблю.
Люблю і скрип пера я цей старанний,
Люблю, коли мереживом – рядки.
Люблю, коли відточені всі грані
Коли з рядочків просяться вірші.
Вірші – то сила і моя стихія,
Пустим без неї є моє життя.
Поезії життя я присвятила
І вірші – то є суть мого буття
„Вечір” цей вірш являє собою втілення закону „відповідностей”, проголошеного поетесою. Авторка зображує чарівну картину вечірньої природи, але цей пейзаж розкриває не стільки те, що діється довкола, скільки те, що діється в душі ліричної героїні. Поезія змальовує своєрідний „пейзаж душі”, який згодом стане таким поширеним у поезії пані Етері.
Вечір викликає в героя різні почуття й асоціації. Глибоке враження справляють на нього захід сонця, нічна тиша, буяння трав і дерев. Відчуття гармонії досягається поєднанням звуків і ароматів, почуттів і вражень. Мелодії вечора у Етері запашні, а запахи органічно зливаються зі звуками, створюючи єдину музичну тему вечора. Із композиційного малюнка твору виникає чарівна мелодія – піднесена й сумна, прекрасна і дещо трагічна. Це мелодія серця ліричної героїні, духовно багатої особистості, наділеної даром не просто дивитися, а вдивлятися, не тільки слухати, а й вслухатися в себе і в навколишній світ. Меланхолійний вальс, звуки скрипки навівають світлий і сумний настрій.
Та коли затухає творче „горіння”, спадає натхненний політ уяви та фантазії, „всі речі почнуть із темряви помалу виступати – приходить своєрідне отверезіння, раціональне та реальне виступає на перший план, а наслідком напруженої роботи почуття й думки стає фізична знемога:

Живу, живу... Як дерево на скелі,
Яке ще жоден вітер не схилив.
Як озеро самотнє у пустелі,
Води з якого ще ніхто не пив...
Живу, як можу, й зваб не вимагаю,
Від світу – анічого не таю...
„сприймай мене такою, як ти знаєш”, -
я Всесвіту відверто говорю.

Твори Етері невеликі і, на перший погляд, зовсім прості. Чому ж вони так вражають?
Слід повторно повернутися до одних і тих же поезій, щоб переконатися, як непросто оволодіти „складністю простоти”. Здається, якісь поетові рядки вже запам”яталися, а ще і ще знаходиться щось, чого раніше не помітили. Таке враження, що думати над ними треба ще, думати над життям, бо кожний вірш – про вічні проблеми, про справжнє в житті.
„В серці і сльози, і біль...”
Відображає прагнення Етері „не описати, а оспівати стан душі”. У цьому вірші слова начебто відсутні, тут звучить лише музика зраненого серця, тиха й сумна, мов шум дощу, тільки природа „дощить”, „плачеться” в людському серці. Засіб граматичного й образного паралелізму допомагає авторові поєднати в одне ціле природний пейзаж і „пейзаж душі”. Смуток, плач, самотність передаються через образ дощу. Душа резонує на душ дощових крапель, дощ, який ніби просочується в неї. Проте це аж ніяк не персоніфікація дощу, а злиття вражень від нього і сердечних переживань ліричного героя в імрпесіоністичну єдність зовнішнього та внутрішнього.
Об”єктивне і суб”єктивне поєднуються в один гармонійний образ – образ смутку. Цей образ не має чітких обрисів і схожий на розмитий дощем акварельний малюнок, але він присутній у поезії. І створює його передусім природний, невимушений плин мелодії вірша. В орігіналі твору переважають сонорні (дзвінкі) звуки, проте музикальність досягається також композиційними засобами – ритмом рядків, паузами, переносами тощо. Журлива мелодія передає біль і самотність ліричного героя.

А головне – людина побачила тут свій душевний стан, порухи серця, які ще не зовсім усвідомила, бажання, які б хотіла приховати, проблеми, що не давали жити, відчуття, що бентежили душу... Ця книга стала своєрідною епопеєю людської душі. Не випадково показана подорож героїні у нетрях власного „я”. Ця подорож – важкий шлях блукань, злетів, віри, розчарувань, прозрінь, відчаю, поневірянь. Це шлях від себе і до себе. Шлях зі світу людей у свій внутрішній світ. Шлях пошуків вічного Ідеалу, Краси, Істини, Бога і – віддалення від заповітної мрії. Шлях нелегкого усвідомлення себе і того, що в собі. Шлях великих втрат, що до смерті...


Про що ж розповідають її вірші? Про невимовну тугу особистості, прагнення гармонії і недосяжність Ідеалу, про боротьбу світла й темряви в душі людини, про Життя і Смерть, які завжди йдуть поруч. Картини заходу сонця набувають символічного значення. Величне світило востаннє осяяло природу. Цей захід уособлює душевні втрати, які завжди супроводжують життя людини. Але в останніх рядках виразно звучить сітла нота. Як золотий промінь сонця, душу ліричної героїні освітила згадка про коханого, про прекрасну мить, що буде вічно жити в її серці.
У віршах пані Етері є певна недомовність, незавершеність. Вона яскраво ілюструє тезу про те, що справжнє мистецтво має бути незавершеним, аби дати змогу читачеві домислити його на свій розсуд. У творах злиті воєдино Краса і Таїна, сплетені різні начала. Однак, попри всю суперечливість поданих картин, автор стверджує гармонійну цільність особистості в усіх її складних почуттях. Вона є також способом утвердження духовної величі людини, яка всупереч усьому ніколи не втрачає надії на „світання високосне” у своїй душі.
Минали роки... В блокнотах мережила рядки тендітна, але мужня рука. Лягали на папір крицеві слова, мудрі роздуми...
Про зрілість думок поетеси, розуміння свого місця і ролі у повсякденні свідчить тематика її суспільно-політичних творів. Про це ми можемо прочитати у віршах : „А земдя у невигойних руїнах”, „Україні”, „Полтаві”, „Душі джерельна чистота”, „До Кобзаря”, „Симоненку”, „Дружіть народи миру всі”, „Моя незалежна Україна” .
Вона є вірною дочкою свого народу. Всією душею любить життя, свій народ. Їй не байдужа доля тих, хто як смолоскип горів проти вітрів.
Історична пам”ять не дає поетесі і такої розкоші – думати сторонньо про страждання, що звідав рідний народ. Живе вона ними. Пам”ятає і судить насильство, наругу і смерть.
Пані Етері постійно закликає любити Батьківщину, пам”ятати про тих, хто проливав кров за її незалежність. Закликає шанувати заповіти наших дідів, бо то є велике щастя.
Основа щасливого життя, за поглядами Етері, полягає в душевній рівновазі, у вмінні зберегти міру в благополуччі й твердість у скрутному становищі. З мужністю приймати те, що не в змозі змінити, і залишатися при цьому самим собою.
Мужність духу, сповнене творчою працею людське житті пані Етері протиставляє швидкоплинному часові. Проте мотив швидкоплинності людського життя не стає домінуючим у поезії поетеси. Він звучить поряд із життєстверджуючою вірою в творчі сили людини, що можуть її увічнити.
Її поезії, як пуп”янки квітів, що можуть розквітнути у серці вдумливого, щирого читача.
Дайте їм розквітнуть, дозвольте їм знайти це чуле серце, а якщо ні – зробити його таким.











Л І Т Е Р А Т У Р А:
1. Житинська Етері. Криниця Добра: Поезії. – Полтава: Полтав.літератор, 1999 – 78 с.
2. Житинська Етері. Роздуми над „Кобзарем” // Вісті – Полтавський район, 1997. –
19 вересня. – С. 7.
3. Житинська Етері. Творчість наших читачів: Етері Житинська: Я знайду тебе, істино!; Анатолій Кучерук: За тих, хто в погонах (Вірші) // Вісті.-Полтава, 1996. – 22 червня – с. 7.
4. Етері Житинська // Літературна Полтавщина – 1998. – № 7/9. – с. 19.
5. Етері Житинська// Село Полтавське. – 1998. – 7 лютого. – с. 7.
6. Міщенко Н. Щоб не змовкли музи // Наша дитина – 1996. - № 6. – С. 7.
7. Федорищев М. Багатообіцяюча заява: (Про нові збірки поезій Етері Житинської „Криниця Добра”, „Сяйво зимової ночі”) // Зоря Полтавщини – 1999 – 21 серпня. – С. 5.
8. Етері Житинська. Віднайти правду в „тумані” // Молода громада. –1997.– 10 січня. –
С. 7.

21-03-2008 01:05 // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1206050759.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах, можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини, на яку ви посилаєтся.




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua