першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Глобальне повернення назад?

24-09-2008 01:10 Київ // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1222207852.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Грузино-російський конфлікт дав поштовх до розмов про перемогу військового фактора зовнішньої політики над економічним, бажання воювати над бажанням співпрацювати, і неореалізму над неолібералізмом. Один за одним американські аналітики та експерти почали говорити про «нову реальність», «новий глобальний порядок», «нову холодну війну», «безсилля Заходу», «російський імперіалізм» і т.д. В свою чергу, розвинуті країни вдались до міжнародного тиску та ізоляції Росії. Реалізм опанував західний розум, однак це реалізм старого зразка – кінця 40-х, який повертає нас в старий світовий порядок, а не новий.
Водночас, масштаб та різкість, якої набрала інформаційна містифікація Росії – насторожують. Куди поділась західна холоднокровність та виваженість? Чому з такою легкістю більшість аналітиків готові опустити «залізну завісу»? Більшість політиків надають перевагу критиці над пошуком рішення, тиску перед дискусією? Зрештою, чому так легко Захід готовий змиритися з настанням «нового порядку» і наданням РФ статусу полюсу? Складається враження, що американські та європейські політики зовсім не прагнуть запобігти появі ще одної глобальної сили, а навпаки, приміряють Росії не по її розмірам сорочку, яку вона не проти поносити. Складний перебіг політичних подій в світі змушує задуматись над напрямами глобальної динаміки. Новий світовий порядок народжується не збігом обставин, а їх розумінням та прийнятими політичними рішеннями. Чи справді саме терміни сили та влади визначають розуміння кавказьких подій? До скількох полюсів прямує світова система? І чи існують альтернативи виснаженому американському домінуванню?
Кавказька призма
На тлі всіх розмов про глобальну трансформацію особливістю грузино-російського конфлікту є те, що він ще не вирішений. Навіть більше, в потоках критики та протистояння на вищих рівнях, політики зовсім забули виробити план для врегулювання ситуації саме навколо Південної Осетії та Грузії, а не навколо своїх стосунків з Росією. Без сумніву, російська провокація з визнання самопроголошених республік мала отримати різку критику та засудження, але припинення переговорів по новому договору Росії з ЄС, виключення її з великої вісімки тощо, далекі від вирішення статусу Абхазії та Південної Осетії. Якщо Захід обрав стратегію «примушування Кремля до переговорів», то більш перспективним було б окреслити власні пропозиції по вирішенню проблем самопроголошених республік.
Схоже, що силове розуміння російської політики підштовхує американських та європейських політиків до перетворення локальної «мухи» на глобального «слона». Класичний реалізм змушує бачити в російських зовнішньополітичних інтересах саме збільшення своєї влади силовими методами, відповідно, Грузія розглядається виключно як «перша ластівка». За такого розуміння перехід до «холодної війни» та доктрина стримування – цілком адекватні виходи, до яких здається і прямують західні політики. Тим не менше, цей поверховий геополітичний аналіз тільки один з можливих підходів до пояснення кавказьких подій. Значно глибшим і перспективнішим є аналіз внутрішніх факторів, які визначали поведінку задіяних сторін.
Внутрішньополітична ситуація в Росії не залишала їй простору для прийняття інших рішень, ніж військове втручання. Вже протягом тривалого часу російська політична еліта не може продемонструвати своєму суспільству жодних перемог. Косово отримало незалежність, Україні і Грузії пообіцяли членство в НАТО, Польща та Чехія визначились з розміщенням ПРО – на все це російські політики реагували хрущовськими погрозами. Тим часом, не будучи заінтригованими міжнародними подіями, прості росіяни все більше починали переосмислювати свої доходи в контексті загальнодержавних і знаходити в цьому багато невідповідностей. Відсутність реакції на грузинські дії в Південній Осетії могла б сильно підірвати довіру до владної команди і сприяти появі нових конкурентних політиків. Опитування показують, що 54% росіян вважають виведення військ з Грузії передчасним, а 30% взагалі виступають за повне знищення грузинського військового потенціалу. Це означає, що навіть ті кроки, які були здійснені не цілком задовольняють внутрішні суспільні інтереси. Таке розуміння мотивацій російської політичної поведінки вносить певні змінні. Росія демонструвала силу і амбіції насамперед сама собі, і вже в другу чергу Заходу, від співпраці з яким залежить економічне зростання, безпека скупленої олігархами нерухомості, навчання в європейських вузах їхніх дітей тощо. Це означає, що Кремль не розраховував на довготривале протистояння та «нову холодну війну», тобто мова не йшла про перегляд світового устрою.
Відповідно, ефективними рішеннями з боку всіх задіяних в конфлікті сторін в даній ситуації могли б бути його локалізація, узгодження інтересів та початок врегулювання проблеми невизнаних республік через залучення міжнародних інститутів, проведення переговорів, встановлення перехідних періодів тощо. Такий підхід дав би можливість росіянам посвяткувати свою номінальну перемогу, згадати про вигідні міжнародні контракти, залежність від купівельно-спроможного Заходу, перспективи економічного зростання, і стати більш виваженими та уважними до питань, на яких їм наголошують. Реальним виходом з осетинського конфлікту міг би стати досвід проголошення незалежності Косово, коли в обмін серби отримали перспективу членства в ЄС. Всі впливові світові країни повинні зосередити зусилля на пошуку вирішення проблеми заморожених конфліктів як таких, а не на розвитку нового глобального протистояння.
Зрештою, російські танки не ввійшли в Тбілісі і не повалили уряд Саакашвілі, що б не задумуючись зробив Радянський Союз, і що було б реальною точкою неповернення. Також чіткою є позиція щодо неприйняття Абхазії та Південної Осетії до складу РФ. Поступово російські війська виходять з Грузії, тобто створюються всі підстави для нового розгляду осетинської проблеми. Втім, цькування західних політиків ускладнюють ситуацію, оскільки негайні поступки і виконання ультимативних рішень відбере в Кремля так потрібну йому перемогу. З іншого боку, «мантія глобальної сили», яку вже накидають на Росію, не може не лестити двоголовому російському президенту. Бажання возвеличити себе занадто сильне, щоб в Кремлі могли побачити всі прорахунки отримання нового статусу за умов не відповідності реальних можливостей перебування в ньому. Насправді ж, потрапивши в міжнародну ізоляцію, РФ стане не полюсом, а «державою – ізгоєм».
Детальнішого аналізу потребує і Грузія. З позиції старого реалізму грузини стали жертвою агресивного імперіалістичного сусіда. Однак, не треба забувати, що саме Тбілісі вдалося до одностороннього перегляду статусу Південної Осетії, тоді як серед обов’язкових учасників даного конфлікту була і Росія. Мотиви грузинської політичної поведінки теж складно пояснити суто зовнішньополітичними факторами. Розгублена позиція США в перші дні війни свідчить, що добро на неї вони не давали, стриманими були і європейські країни. Натомість, внутрішні фактори створювали небезпечну ситуацію для Саакашвілі. Грузинській демократії не вистачало економічних успіхів, без яких як відомо вона взагалі не приживається. Російська економічна блокада завдавала серйозних ударів, всупереч підтримці з боку України та США. Зрештою, американці зробили чималий внесок в закріплення нової влади, а що до подальшого розвитку, то тут сприяння відбувалось тільки порадами та громадськими фондами. Тоді як грузинський експорт в цю країну складає 6% від загального. Фактично, вступ до НАТО був одним з небагатьох шансів для чинної грузинської влади досягнути позитивних змін. Членство в Альянсі давало не тільки потрібний захист на випадок війни, а значно більш потрібніші європейські та американські ринки, інвестиції, та прибутки. На цьому шляху Грузія справді здійснила дуже багато змін, і, враховуючи повну підтримку влади та значну підтримку населення, була ближчою союзникам ніж Україна. Проте, на заваді стала Ангела Меркель, яка під час Бухарестського саміту нагадала партнерам, що не можна приймати країну, яка не контролює свої території. Схоже, що 8-го серпня Саакашвілі спробував вирішити цю мало не єдину перешкоду.
В підсумку конфлікту на даний момент поразки та перемоги Грузії не дають підстав оплакувати її долю. До основних втрат можна записати знищену військову могутність, частково підірвану економіку, і втрату перспектив повернути контроль над самопроголошеними республіками. Щодо останнього, то можливість повернення цих областей за будь-яких обставин була сумнівною. Зрозуміло, що навіть встановивши військовий контроль без етнічних чисток було б не можливим досягнути потрібної підтримки Тбілісі. Інший шлях, зокрема, встановлення міжнародного контролю та проведення з часом виборів теж не передбачав нічого хорошого для грузин. Тому, Грузія скоріше втратила те чого немала, і навряд чи здобула б. А от дивіденди тбіліської влади від цього конфлікту вражають. Значний прорив було зроблено в основному стратегічному напрямі – інтеграції в Альянс. Зокрема, організовано комісію НАТО – Грузія, на зразок комісії з Україною. Європейські політики, серед яких і пані Меркель, дружньо виступають за надання грузинам ПДЧ. В економічному плані теж є здобутки: США пообіцяли надати 1 мільярд доларів допомоги. Можна очікувати, що значні фінансові вливання зробить ЄС. В цілому, схоже на те, що Захід візьме на баланс не тільки грузинську демократію, а й економіку, без якої перша не може розвиватись. І нарешті, розгром грузинської армії обернувся для росіян колосальними міжнародними втратами. Тому побоюватись раптової агресії для Тбілісі не має особливих підстав.
Різні оцінки кавказької війни дають різні розуміння, і впливають на різні рішення. Однак, що особливо впливає на підходи сторін – це стратегічні інтереси. Міжнародні відносини не місце для емоцій та необдуманих висловлювань, тому різка реакція США та більш стримана ЄС відбувається в руслі їхнього стратегічного бачення. Отже, повернення до класичного реалізму є продуманим кроком, як і очікуванні наслідки цього: глобальна конфронтація з Росією. Кому це вигідно? І чи може це взагалі бути вигідним?
Виснаження Америки
Радикальна позиція США на дії Росії викликає здивування на фоні останніх зрушень в порозумінні між цими країнами. Менш ніж півроку до конфлікту Путін та Буш прийняли Декларацію про стратегічні рамки російсько-американських відносин. Констатуючи відмову від ворожнечі, сторони задекларували, що: «..ми сповнені рішучості співпрацювати разом, а також з іншими державами, для вирішення завдань, пов’язаних з глобальними викликами 21- століття, переводячи російсько-американські відносини зі стану стратегічного суперництва в стратегічне партнерство». Ці слова знаходять підтвердження в статті Кондолізи Райс журналу Foreign Affairs, опублікованій за декілька тижнів до початку бойових дій на Кавказі. «Варто пам’ятати, що Росія - не Радянський Союз. Вона не є ані постійним ворогом, ані стратегічною загрозою». Зміцнення відносин з Росією необхідний крок для реалізації важливіших інтересів США, як: боротьба з тероризмом, ядерна програма Ірану та Північної Кореї. Тому зусилля, з якими американські політики відстоюють Грузію та засуджують Росію, не вписуються в загальну логіку.
Щоб розібратись в різких перепадах американського настрою в зовнішній політиці необхідно поглянути на її особливості. В зовнішньополітичній діяльності американських політиків виділяють принципи та інтереси. До перших відносять ідеологічні речі, такі як поширення прав людини, демократії, ринкових відносин, підтримка міжнародного права тощо. До других, питання безпеки та економічного розвитку. Принципи та інтереси представляють собою дуже цікаву конструкцію, оскільки вони можуть поєднуватись, наприклад, становлення демократії робить світ безпечнішим, так і використовуватись по окремо, наприклад, інвестиції в Китай. Жонглювання принципами та інтересами ввійшло в практику американських лідерів. Фактично, вони дають можливість співпрацювати з ідеологічним опонентом, а в разі потреби швидко перейти до конфронтації. Схоже, що саме це мало місце у випадку Росії.
Зміна інтересів стратегічного співробітництва на захист демократичних принципів може мати два пояснення. Перше – це американські вибори, де вибір лежить не просто між кандидатами, а між двома різними стратегіями подальшого розвитку. Перемога консерваторів значною мірою залежить від доведення, що міжнародна політика не змінилась і світ залишається небезпечним. Натомість, реформаторам потрібно довести зворотне. Однак, проблема цих доведень входить в площину американської ідентичності та її сутності. Реформуючи традиційний американський реалізм небезпечного світу, Барак Обама буде змушений дати нове розуміння місця американців та їх місії. Водночас, проблеми з окресленням американської ідентичності виникли і в консерваторів. «Навряд чи напади терористів та конфлікти з Іраком і іншими державами з «чорного списку», які стали звичними в останні роки, можуть відродити національну свідомість в тій мірі, в якій могли зробити це війни двадцятого століття» - зазначає Хантінгтон в своїй праці «Хто ми? Виклики американській ідентичності». З цієї позиції, курс на конфронтацію з Росією повертає американців в попередню епоху з попередніми вимогами до зовнішньої політики.
Друге пояснення – це політичне виснаження США. Активна міжнародна політика розпорошила зусилля американської влади по всьому світу. Судан, Пакистан, Індія, Ірак, Афганістан, Іран тощо, цей список зовнішньополітичних інтересів включає всі країни світу, в яких є проблеми з демократією або загрозою конфлікту. Без сумніву, глобальна діяльність потребує залучення колосальних ресурсів, що призводить до значних економічних криз. Однак, не економічні негаразди вплинули на виснаження зовнішньої політики США, а ідейна криза демократизації. Затягування демократичних перетворень в Іраку та Афганістані, поява нових криз, зокрема, на Кавказі, кидають виклик американській концепції встановлення демократичних режимів. Стає очевидним, що демократизація не завжди і не за будь-яких обставин спрацьовує.
Демократичні перетворення пострадянського простору надихали теоретиків демократизації, які своєю кінцевою утопією бачили світ сповнений безпечних демократичних режимів. Первинні стратегії розвитку демократії в авторитарних країнах передбачали втручання тільки за придатних умов, як: наявність демократичної опозиції, демократичних практик та певного рівня політичної культури. Фактично, американське втручання тоді зводилось до мінімуму фінансового та консультаційного сприяння, решта, зокрема, формування сильних демократичних інститутів та економічне зростання лежало на новій політичній еліті. Однак, авторитарний відкат, який відбувся під кінець 90-х в колишніх республіках РС поставив теорію швидкої демократизації під сумнів. Дослідникам варто було приділити більше уваги особливостям становлення демократії в суспільствах колективних цінностей, а не відносити існуючі проблеми до труднощів переходу. Головною перешкодою демократичному розвитку в таких суспільствах є утворення ціннісного розриву в момент руйнування старої системи та переходу до нової. В таких обставинах на перше місце виходять колективні цінності релігії, етносу та криміналу, які дають потрібні суспільству розуміння себе та своїх перспектив. Відповідно, подальше становлення демократичних практик та інститутів вступає в боротьбу з цими цінностями і часто шляхом застосування воєнної сили. На думку окремих теоретиків конфлікт еліт сприяє подальшому встановленню демократії, оскільки консенсус буде оптимальним виходом з ситуації. Проте, досвід Балкан та колишніх радянських республік доводить, що конфлікт може перетворитись на практику, а демократичний перехід стати політичною системою. Самі ж еліти та політичні лідери, які по черзі змінюють один одного, не володіють необхідними знаннями та досвідом для вкорінення демократичних цінностей в суспільстві, і частіше діють авторитарними методами свого минулого. Єдиний шлях відновлення довіри до демократії - це економічне зростання, яке саме по собі не можливе в умовах руйнування старої системи з її економічним устроєм. Щоб демократія проросла, «садівник» мусить доглядати її протягом тривалого часу. В даному контексті, це означає створення міцних економічних зв’язків, інтеграція ринків, кооперація тощо, з демократичним середовищем. Швидке економічне покращення ситуації створює необхідний баланс довіри до дійсної демократичної еліти, яка таким чином поширює нові цінності. Натомість, Захід частіше дивиться чи виживе демократія, застосовуючи протекціоністську політику, на зразок, поправки Джексона-Веніка.
Недопрацьовані недоліки проекту демократизації стали провалами його реалізації в Афганістані та Іраку. На відміну від попередніх стратегій, в цих країнах не було жодних передумов для розбудови демократії. Саме тому США та в меншій мірі їх союзникам довелося брати на баланс не просто економіку країни, а її в цілому. Фактично, ситуація зайшла в глухий кут, коли вкладання великої кількості ресурсів та утримування армії не дає в перспективі можливості перетворення цих країн. Піти з Іраку – це вже не бажання, це необхідність. В сучасних умовах вже не розглядається питання «чи піти?», розглядається питання «як піти?». Без сумніву, з поваленням режимів талібану та Хусейна світ став менш небезпечним, але не для Америки. Відступ з Іраку може привести до влади радикальні сили, які посилять антиамериканські зусилля джихадистів. Тому піти треба таким чином, щоб відповідальність за подальші події в Іраку взяла якась інша глобальна сила. Росія?
Створення радикального образу та ізоляція Росії з багатьох позицій вигідні США. Набувши статусу глобальної сили (читай опозиції США), Кремль стане головою держав-ізгоїв. Власне, те, що це працює можна спостерігати на тлі активізації дружби Москви з Уго Чавесом. Відповідно, альтернативний полюс буде являти собою сукупність невизнаних авторитарних режимів. В рамках цього утворення, без сумніву, теж будуть створені оборонні союзи та пакти колективної відповідальності. Це означає, що будь-які непродумані агресивні дії одного з членів, наприклад, нового Іраку, по відношенню до держав-членів іншого блоку можуть викликати глобальну війну. Тому протистояння скоріше буде носити характер «холодної війни», і більшість держав-ізгоїв перебуватимуть на балансі Росії. Здобутки ж США від такого можливого розвитку подій виражатимуться в посиленні ролі НАТО, зростання підтримки союзників, внутрішній консолідації суспільства тощо.
Таким чином, глобальне повернення назад, яке розігрується в сценарії «Росія – нова глобальна сила», насправді є наслідком кризи ідей подальшого розвитку США. Шукаючи відповідей на нові виклики, американці не вигадали нічого кращого аніж повернутись в часи своєї слави. Тому повернення до класичного реалізму є першим кроком до намічених задумів.
Неможливість другого полюсу
Втім, попри нав’язування Росії нової ролі, навряд чи вона зможе з нею справитись. Російські економічні успіхи напряму пов’язані з її інтеграцією в світову капіталістичну систему. Кремль вибрав помилкову стратегію залякування Заходу конфронтацією, оскільки остання і потрібна йому. Російська еліта не змогла нав’язати свій сценарій, а тому грає роль в багатоходівці спланованій США. Це, зокрема, підтвердив і Мєдвєдєв своїм запереченням однополюсного світу та бажанням отримати новий статус . Однак, проблема в тому, що самого бажання недостатньо. Адже полюс – це не просто військово чи економічно могутня держава, це, в першу чергу, ідеологічна альтернатива.
Це альтернативні принципи та інтереси, які можуть бути адаптовані цілим колом країн. Радянський Союз представляв собою альтернативу ліберальному демократичному розвитку, і саме боротьба між двома ідеологіями розділяла світ на полюси. Сьогодні ж Росію визначають як авторитарний капіталізм, який відрізняється від ліберального, але все ж таки залишається капіталізмом. Окрім цього, Кремль не зміг відновити достатній вплив на стратегічно важливі регіони для можливості виживання в ізоляції. Сподівання ж на енергетичну залежність Європи марні, оскільки в ізоляції торгівля енергоресурсами стане мало не головним джерелом наповнення бюджету, без якого відбудеться економічний та соціальний колапс. Тому розрив між можливостями та бажаннями призведе до повної поразки росіян в нав’язаній їм же «холодній війні», і до чергового тріумфу США.
В сучасних глобальних умовах виникнення бі- або мультиполярної системи найближчим часом практично нереально. Переваги США над потенційними суперниками Росією або Китаєм колосальні, і якщо вірити Фаріду Закарії зберігатимуться такими в найближчі десятиліття. Експерти прогнозують, що до 2025 року номінальний ВВП США все ще буде вдвічі більший за китайський. Незважаючи на сучасні фінансові кризи, на благополуччі американської економіки зав’язані цілі регіони, тому з її падінням падають і інші країни, що зберігає існуючий баланс. На американській зовнішній політиці також зав’язано багато світових проблем починаючи від конфліктів на Близькому Сході і закінчуючи поширенням ВІЛ\СНІДУ. Жодна державна сила наразі не зможе самостійно замінити глобальну роль США, яка, на додачу, є комфортною для багатьох країн. Навіть якщо сьогодні американцям доведеться відступати і втрачати частину свого впливу, їхня перевага над іншими залишатиме за ними статус одноосібного полюсу.
Однак, цей полюс виснажений. Фактично, зберігаючи за собою колосальний вплив, реальні можливості США вирішувати глобальні проблеми самостійно обмежені. Застрявши в Іраку та прогрузаючи у інші конфлікти вони почнуть втрачати позиції в таких важливих питаннях, як боротьба з пандеміями, наркокартелями, екологічним забрудненням, кіберзлочинами тощо.
Альтернативний шлях
Глобальне повернення назад, яке розігрується в міжнародній політиці не може повернути назад рівень світової взаємозалежності та ступінь глобальних загроз. Зрештою, сумнівно, щоб Росія змогла витримати тривалу ізоляцію, тому це тільки відтягне остаточне виснаження США, яке супроводжуватиметься зростанням та перемогами глобальних загроз. Саме під тиском останніх, а не конкретних країн, американці будуть змушені змінити свою роль і місію в світі, які не відповідають вимогам нової системи. Амітай Етціоні вважає, що одним з шляхів цього є трансформація американської імперії в міжнародну спільноту наднаціональних інститутів. На його думку, США мають усвідомити неможливість самостійної боротьби і поступитись національним домінуванням на користь ефективної діяльності міжнародних організації. З цим твердженням важко не погодитись. Такий крок буде відповідати об’єднаним принципам демократії та інтересам безпеки зовнішньої політики США. Держави – нації мають поступитись більш ефективним формам регулювання глобальної безпеки та розвитку.
Кавказька війна в чергове продемонструвала неможливість держав вирішувати концептуальні проблеми, якими є заморожені конфлікти. Замість того, щоб дискутувати з приводу статусу Південної Осетії сторони почали переглядати власні статуси та переділювати світ на сфери впливу, погрожуючи силою один одному. Однак, міжнародні відносини – це не поле силових стосунків, тепер це поле глобальних небезпек, і не врахування цього призведе до спільної поразки всіх держав, незалежно від статусу та ролі в глобальній системі.
1. Декларация о стратегических рамках российско-американских отношений
2.Condoleezza Rice.Rethinking the National Interest: American Realism for a New World
3. Самюэль Хантингтон. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. – М.: Транзиткнига, 2004
4. Fareed Zakaria. The Future of American Power: How America Can Survive the Rise of the Rest
5. Амитаи Этциони. От империи к сообществу: новый поход к международным отношениям. – М.: Ладомир, 2004
Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана

Джерело: http://www.dem-alliance.org/main/rn/120/news/627/

24-09-2008 01:10 Київ // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1222207852.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах, можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини, на яку ви посилаєтся.




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua