першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

виставка святинь

26-03-2010 13:43 Київ // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1269603824.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Майстер, що навертає душі до святинь рідної землі

Творчий шлях справжнього майстра – одухотворена енергетика поступу душі, здатна пробуджувати «розум, що заснув» та реанімувати правдиві почування у зашкарублих серцях. У безмірі людських доль, доля художника виокремлюється, як одкровення. А сам художник вочевидь постає, як обранець, що, слідуючи завіту Творця, привідкриває суєтному світові щільну завісу минулого, без чого в майбутньому не можливе народження нового відліку життя.

Творчість художника Леоніда Гопанчука – пізнання власного «Я» у суєтному світі, яскраво втілена на полотні циклічність часу, простору та людського буття в міжчасопросторовому вимірі. Це правдиве навернення до істини: осмислений вихід за межі тисячоліть, як повернення до рідних витоків – пуповини всього сущого на землі.

Леонід Гопанчук пізнав прозріння вічності ще в часи раннього дитинства. Допитливий сільський хлопець, поєднаний щільно із генетикою рідної землі та принадою небесного простору, рано «зазирнув» у глибини людського буття, по-філософськи замислився над тим, до чого зазвичай люди приходять значно пізніше. Але ж митці проростають істиною змалку. Душа вдумливого хлопця ніяк не хотіла миритися з тим, що життя людське скороминуче, а відтак не хотіла приймати того, що рідні люди – вихідці із маленького села Заболотинці, що на Рівненщині, яких він полюбив усім своїм щирим серцем, немов оті закурликані піднебессям птахи, відходили за обрій життя. За ними руйнувалися і білостінні хати – книги буття родів людських. Болюча думка не давала спокою чуйному хлопцю: «Якщо змиритися з тим, що ніколи не повернеться життя до цих хат, то й раю на землі не настане. Бо ж рай – це місце, де затишно душі, де живе все, що тобі рідне і близьке».

Вражаюче-нищівні рефлексії часу викликали великий протест у відкритий наростіж дитячій душі. Запраглося зафіксувати навічно людей, а ще й білим-білі хати і зеленобарвні рідні простори. Шестирічний! хлопчик мав велику певність, що все це неминуче, бо ж має здатність відроджуватися. Так він пізнав велику таємницю життя – те, що втрачено, знову воскресне у Вічності. Наблизитися до Вічності може кожен, хто потребує цього.

Пізнавши таємниче, хлопець мав велику потребу передати це іншим. Якогось дня сільський школярик взяв у руки пензлик, щоб змалювати закосичений барвами світ. Так з’явилися на полотні найперші малюнки: хати рідного села, портрети односельчан. Водночас перед лицем світу по-новому постало село Заболотинці (Млинівський район). Оберіг долі та життєвої дороги, де народився істинний український художник. І сталося це 29 березня 1955 року.

Маленьке, віддалене від центральних шляхів рідне село, видається особливим. Відмінним з-поміж інших сіл України. У всі часи тут панувала неймовірна тихоплинна краса. І, здається, що саме тут оселилася правічна благодатна тиша. У пору дитинства можна було годинами милуватися хмаринками, які романтично пливли небесами, поринати стрімголов у зелені, омиті дощами після літньої спеки, лугові простори, завмирати над глибинню річки, намагаючись осягнути серцем: «Як же передати на полотні оцю чисту прозорість, все те що під водою і на воді? Як пізнати глибинність життя?».

Сталося – художній хист майстра воскресив білостінні хати до життя. А найперші порухи душі вивели його на наступну сходинку зростання. Леонід Гопанчук малював із раннього дитинства. Бо вже тоді він знав, що неодмінно буде художником. Задля цього хлопчик не жалкував себе – гамірні дитячі пустощі та ігри «замінив» на освоєння техніки малювання, а у вільну хвилину «чаклував» над полотном. Але ж і доля, ота грайлива і нерозсудлива панянка, утім, виявилася милостивою до нього. Певно, що вочевидь пізнавши пожертву дитини, прихилилася ближче. Бо ж так і судилося – Леонід Гопанчук став видатним Майстром. Це – найбільше з-поміж усіх досягнень на землі, найвища відзнака з поміж мистецьких звань та регалій. Але шлях до цієї вершини був зовсім непростим. З присмаком терну, з гіркополинним цвітом, засіяний болем і розпачем втрат.

Перші малюнки 5-річного Леоніда дуже подобалися його батькам. Батько Авакум і мама Ольга охоче підтримували природний нахил сина. Тому то батько, коли йому нездужалось, просив сина малювати для нього коней, колгоспну бригаду, на якій працював. Споглядаючи синове малювання, почувався здоровішим. Невимовно тішився тим, що, зростаючи, син здобував визнання у близьких селах – білокрилі ангели, вималювані пензлем непорочної дитячої душі, стали оберегами сільських хат.

А розвеселілий малий художник, заохочений батьківською турботою та найпершими успіхами, кожну вільну хвилину використовував для творчості. Щоправда, йому також кортіло поганяти із хлопцями м’яча, а чи податися до річки. Та у виборі занять завжди перемагало мистецтво. Щоб не поривати із друзями, він знайшов компромісний вихід – часто вмовляв хлопців-односельців позувати для портретів. Оті перші рукотворні вправи не минулися «даром». Сьогодні Леонід Гопанчук – один із кращих портретистів Європи. І це не голослівна хвальба. На V Міжнародному АРТ – фестивалі (2000 р., Київ) майстерність художника було оцінено саме такою відзнакою. А також було справедливо підмічено фахівцями, що у його полотнах світиться душа людини. Бо й справді, доторком великої невичерпної любові Майстра пробуджується вища сутність на портретах. Художник, по вінця наповнений любов’ю до всяк сущого на землі, вдячний Всевишньому за цю велику любов. Завдяки цій безмірній любові, працюючи в жанрі історичного малярства, Леонід Гопанчук, перед лицем української нації по-новому представив образи видатних українців. Серед них: «Явлення» (портрет Патріарха Київського і всієї Русі-України Володимира (Романюка), «Незнищенний вогонь» (портрет Митрополита Василя Липківського), «Дорога довжиною в життя» (портрети Тараса Шевченка), портрет гетьмана Івана Мазепи, портрет колекціонера Трипільської культури Олександра Поліщука, портрет Варвари Тимофіївни Ющенко.

Але спочатку було оволодіння технікою. І захоплення літературою. Особливо, історичною. Але ж і тут, найперше, все починалося з оповідок. Доки батько, сільський священик-протестант, вправно шив чоботи, його син мав велику потіху – вбирав серцем давні бувальщини захожих до хати людей. Ці оповідки проросли з часом палким суцвіттям любові до рідної отчої землі. До того, що відбулося на цій землі в давні часи. Леонід Гопанчук згадує про це із властивою йому глибинною щирістю: «Я рано навчився читати. То ж із малих літ, коли пас корову, мав завжди із собою книжку. Найбільше мене цікавила історична література. Зачитаюся, бувало так, що не тільки про корову забуду, а й про те, де я знаходжусь».

Захоплення історією започаткувалося поїздкою до Берестечка. Якось, вчитель математики – художник-аматор Леонід Дмитрович Клим’юк, про якого повсякчас згадує відомий художник з особливою теплотою та вдячністю, організував для школярів велосипедну мандрівку до славного містечка-Берестечка. І саме на цій землі, де закарбувалася героїчно-трагічна історія України, серце йокнуло. І ще того ніхто не знав, і не відав, але саме тоді, на місці вічної пам’яті та покути народився Майстер. Тут знаходяться витоки захоплення історичним жанром, який пізніше переріс у масштабний мистецький проект «Святині землі української».

Не дивно, що себе, як художника, Леонід Гопанчук презентує як сповідника напрямку історичного трансреалізму. Саме ж усвідомлення того, що він не зможе бути супрематистом чи абстракціоністом, прийшло рано. Бо ж його, найперше, цікавила мінливість створеного Всевишнім світу, все те прекрасне, відкрите людському погляду. Згадуючи перші напрацювання, художник з усміхом відзначає, що мав велике невдоволення собою. У дитинстві навіть плакав над своїми першими акварелями. Сльози покривали недосконалість. Почувався безпорадним від того, що не міг передати неймовірну красу, створену Господом. Коли ж уперше побачив репродукції картин Шишкіна у хаті свого вчителя (Леоніда Клим’юка), був готовий щодня долати кілька кілометрів – від рідного дому до будинку вчителя – щоб знову і знов бачити це диво. Не дивно, що й самі люди, зовні звичайні та прості вчителі, які жили в просторі цих диво-полотен, стали для нього святими. Нині Майстер щиросердно зізнається: «Так, можливо, Христос дивиться на нас через свою жертву і бачить у нас лише святе».

З плином літ відчуття прекрасного посилилося. Бо ж і сьогодні Леонід Гопанчук у захваті завмирає перед полотнами видатного пейзажиста Шишкіна. Так, як і в дванадцятирічному віці, коли приїхав до Києва на екскурсію. У німому захоплені стояв він тоді перед полотнами майстра, поривався вимогливим поглядом у своє майбутнє: «А чи вдасться і мені створити щось подібне, щоб перед моїми картинами ось так, у захопленні, зупинялися люди».

Це – сталося. Біля картин Леоніда Гопанчука люди зупиняються надовго. Вдивляються у вічну красу, прагнуть пізнати самих себе у цьому світі. Нерідко свої зболені думки виповідають Майстру. Іноді розмови відвідувачів виставки з художником затягуються на години. Досить часто, під час таких ось розмов відкривається глибше сутність мистецтва. Ось як одного разу. «Якось на виставку моїх картин завітала літня жінка – з вигляду непоказна, скромно вбрана, з капустиною в сіточці. Вона уважно розглядала полотна. Зупинилася перед картиною «Притча про блудного сина». Довго стояла, вдивляючись і щось своє роздумуючи. Аж тут підійшов якийсь чоловік, став позаду нею, запитав: «А де ж блудний син?» На що жінка, не роздумуючи, відповіла: «Ось я зараз відійду і будете Ви»».

Ось так творчість Леоніда Гопанчука, що має напрочуд широкий діапазон, спонукає призупинитися серед щоденної суєти, прихилити коліна у великій подяці до Всевишнього за цей чудовий світ, який він створив, розкаятися за сподіяне, переглянути свої життєві пріоритети і цінності. Щирість художника притягує як магніт, його природній талант та самобутній хист не залишають байдужим нікого. На думку професора Дмитра Степовика: «Вдаючись до комбінації мистецьких стилів, художник підкреслює у людині духовне начало, Божественне осяяння та натхнення. Найбільше привертає увагу у полотнах Гопанчука яскравий колорит – з наданням окремим кольорам та відтінкам символічного та навіть містичного значення».

Яскравий національний колорит наскрізний у творчості заслуженого художника України Леоніда Гопанчука. І у його діяльності також. Усе своє життя присвятивши возвеличенню рідної України на всіх земних просторах, художник активно пропагує навернення до національних святинь. Як автор масштабного проекту «Святині землі української», створив серію історичних пейзажів, першоосновою яких є Кам’яна могила, Острів Хортиця, Трипільські кручі, Батурин. Крізь призму творчого погляду митця простежуються наші сакральні святилища: полотна «Предківські чертоги», «Сліди предків», «Священний шлюб», «Крізь віки», «Богиня землі», «Діалог з прахудожником», «Так ось вона Хортиця», «Жива пам'ять нащадків», «Ми вільні… Відповідь Єжи Гофману», «Світанок над Батурином», «Зняття анатеми. Великодній ранок у Батурині» – це погляд митця в душу нації, пробудження совісті в правнуках древніх українців. А відроджені пензлем святі місця, що у глобальні часи нищення української духовності піддавалися руйнації – затоплені, спалені, обладнані під психіатричні лікарні, туберкульозні санаторії, в’язниці, склади для хімікатів місця-символи України: Батурин, Чигирин, Підгірці, Олесько, Красногорський монастир, – вочевидь повертають прийдешнім поколінням забуті й зневажені сторінки минулого.

Справжнє мистецтво – не знає часових обмежень і кордонів. Істинний Майстер, Леонід Гопанчук, допомагає людям вийти на правдивий шлях життя. Ось він, замаяв на полотнах майстра смарагдово-полинними стежками, запаленів польовим маково-волошковим цвітом, простелився крізь роки і далі бентежною дорогою додому. Безкінечністю вітрів на зламі буднів віє «Повернення блудного сина». У миті щасливі та хвилини гіркі – просвітленою згадкою постає перед очима майстра рідне село Заболотинці – привітно зустрічає буянням мальв, закосиченим зорями вікном отчого дому, задивленими вдаль материнськими очима, щемливою дорогою до храму. Усе, як колись, сорок років тому. От тільки батько не стоїть із благословенням на протоптаних часом стежках дитинства. У просторі тріснутого дзеркала – невичерпний біль. І осмислена сутність життя – сюди, саме сюди, до отчого порогу пролягають усі стежки. Звідси брати наснагу і духовну міць. Бо лишень тут можливе правдиве навернення до істини: осмислений вихід за межі тисячоліть, як повернення до рідних витоків – пуповини всього сущого на землі. І саме тут відчувається чуттєвий дотик до вічності, висповіданий однойменною картиною Майстра, що пробуджує нашу совість, повертаючи її лицем до святинь рідної української землі.

Олена Матвійчук

(у статті використано фрагменти передмови письменниці Марії Морозенко до альбому Леоніда Гопанчука «Святині України-Русі»).

гопанчук.jpg
гопанчук.jpg
гопанчук.jpg

26-03-2010 13:43 Київ // URL: http://maidan.org.ua/static/narnews/1269603824.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах, можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини, на яку ви посилаєтся.




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua