Український націоналізм

16-09-2008 15:11 // Суспільство // URL: http://maidan.org.ua/static/narnewslviv/1221567080.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Український націоналізм на етапі національного відродження 1989-1991 рр.: формування позиції

Восени 1987 року відбувся 7 Великий Збір ОУН, на якому, замість померлого Ярослава Стецька, Головою Проводу обрано Василя Олеськіва. В постановах у ділянці ідеології та державної програми ОУН окреслено засади, на яких стоїть ОУН, а також визначено візію майбутньої України.

«ОУН – проти всяких спроб пов’язувати боротьбу за волю й суверенну державу українського народу з російськими затіями державних реформ, федералістичних чи конфедеральних та псевдодемократичних концепцій, бо їхня кінцева мета завжди полягає в тому, щоб Україну втримувати в неволі під владою Росії („Матеріали 7 Збору ОУН” стор. 108).

Учасники Збору наголосили, що ОУН відкидає та поборює «великопростірні і всесвітянські рухи, які знищують суверенність націй» (стор. 111).

Важливою є точка і про відмову від так званого «реалітетного» сприйняття дійсності. «Реалітетне окреслення життя звернене проти ідеалістичного та героїчного світосприймання, проти конфронтації з ворогом, а за схильність до співжиття з ним» (стор. 112).

«Головним завданням ОУН є унапрямлювати розвиток національно-визвольної боротьби в Україні і в цілій імперії» (стор. 137).

Проаналізувавши ситуацію на міжнародному відтинку і в СССР, делегати Збору постановили розробити конкретні методики і концепції роботи в умовах розпаду «імперії зла», яка, на їх думку, могла відбутися за кількома сценаріями:

1)Ядерний удар між США та СССР
2)Конвенційна війна глобального масштабу
3)Внутрішня революція в Червоній російській імперії (стор. 188).

Як бачимо тепер, спрацював саме третій варіант, справедливості ради слід наголосити, що саме до цього революційна ОУН найбільше й готувалася, саме його насамперед пропагувала і розпрацьовувала та здійснювала в практичній діяльності.

Внаслідок об’єктивних причин верховне керівництво СССР на чолі з Горбачовим змушене було міняти декорації та гасла і проголосило курс на оновлення та «перестройку». Режим під тиском зсередини і ззовні поступово лібералізувався. З Сибіру почали повертатися політв’язні.

Розпадався «Варшавський пакт». Активізувалися національно-визвольні рухи в Прибалтиці й на Закавказзі. Став можливий контакт з закордонними українцями та іноземцями. Люди більше довідувались про наслідки Чорнобиля, добу сталінських репресій. Створюються «Меморіал», ТУМ, «Зелений світ», „Громада”, інші неформальні організації та клуби. Вимагали легалізації УГКЦ і УАПЦ. Ці чинники сприяли нарощенню національної свідомості та протестних настроїв.

Найбільш відомою і радикальною на той час була УГС, яка, проте, офіційно не ставила за мету незалежність України, але склад керівництва УГС був неоднорідним. Максималістську течію представляли З. Красівський, І. Кандиба, В. Барладяну, Г. Приходько…

«Вони були націоналістами і вимагали внесення до програмних засад Української гельсінської спілки («Декларації УГС») пункту про незалежну Україну. Власне на цих позиціях стояв і голова УГС Левко Лук’яненко. Дисидентська течія була проти цього. Одним із свідчень цього була Заява Пресової служби УГС від 8 травня 1989 року, в якій самостійницькі ідеї голови УГС Левка Лук’яненка, що він проповідував у брошурі «Що далі?» проголошувались його приватними думками» («Жага і терпіння: Зеновій Красівський в долі українського народу», Київ, „Діокор” 2005р. стор. 72).

Нагадаю, що в програмовому творі голови УГС Левка Лук’яненка „Що далі?”, який він написав у січні 1989 року, перебуваючи на засланні в Томській області, наголошувалось: „Перебудова і розвиток національно-визвольних рухів в інших союзних республіках висувають перед Україною необхідність з формувати поряд з культурно-просвітянськими та українізаторськими течіями і такої течії, що поставила б собі за мету вихід України зі складу Союзу ССР і створення незалежної республіки.” (Л.Лук’яненко „Що далі?”, Лондон, УЦІС, 1989, стор.45). Лідер УГС підкреслював, що „Народ живе, доки в ньому живе усвідомлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації, не затуманюймо двозначними словами наше справжнє самостійницьке єство. Будьмо ж правдиві і сміливі” (там само, стор.48).

Як своєрідні противаги до УГС створюються радикальні малочисельні групи, серед яких слід виокремити УХДФ (січень 1989) і УНДЛ (червень 1989), середовище часопису «Український час» і УНП на чолі з Григорієм Приходьком, СУМ і СНУМ (літо-осінь 1989), з іншого боку – Народний Рух України за перебудову. І коли перші рішуче проголосили своєю метою державну незалежність України та визнання боротьби ОУН-УПА, то Рух задекларував принципи ленінської політики і відмежовувався від боротьби ОУН-УПА. Як приклад останнього наведу висловлювання чільних діячів Руху:

«Вот о нас писали, что мы защищаем и оправдываем бандеровцев… Но мы никогда не говорили, что защищаем и оправдываем ОУН. Если мне кто-нибудь это скажет, то я того человека вызову на дуэль». (Вячеслав Чорновил, «Правда Украины». 9 лютого 1989р.)

«Вживати слово «націоналіст» треба було б заборонити в Україні років на десять як найобразливіше, як таке, що шельмує людську гідність». (Іван Драч, «Літературна Україна. 1.02. 1990р.)

А ось уривок з передмови Івана Драча до книги М.Хвильового: „В чорному списку пересічного думання, який... існує чорним мартирологом, само собою зрозумілим, що навіть і згадувати не годиться, щоб вуста не бруднити, встають одне за одним хронологічно такі імена: Мазепа, Петлюра, Бандера, Донцов...” (Микола Хвильовий, Сині етюди, К. „Радянський письменник”, 1989, стор.5)

Отже націоналісти опинилися між двома вогнями: з одного боку московсько-комуністична пропаганда і державний репресивно-каральний апарат, з іншого – критика і поборювання, звинувачення в провокаціях, екстремізмі та агентурництві з боку демократів і дисидентів.

В таких умовах націоналістична революційна течія викристалізовувалась і позиціонувалась на принципах максималізму, радикалізму і безкомпромісовості.

Насамперед це позиціонування проходило по кількох напрямках:

1.Ставлення до КПСС;
2.Ставлення до державної незалежності України;
3.Вибір шляхів боротьби.

Конференція Народного Руху за перебудову 1 серпня 1989 року прийняла засади, згідно яких РУХ декларує за мету допомогу КПСС в поверненні до «ленінських принципів національної політики» і підтримує рішення 27 з’їзду КПСС і 19 партконференції.

«Ми прагнемо допомогти партії перебудуватися, самоочиститися… Рух не бажає йти в напрямку, відмінному від того, яким ідуть кращі сили партії». (В. Яворівський «Культура і життя» 13 серпня 1989 р.).

А ось програмова теза з виступу на Установчому Зборі НРУ Дмитра Павличка „Ми не закликаємо до виходу з Радянського Союзу, а до перетворення СРСР в сузір’я вільних держав, об’єднаних справжньою волею націй... Добре усвідомлюємо – націоналізм і український націоналізм як крайня реакція на шовіністичні утиски й урази не спроможний нам нічого запропонувати, крім сліпої ненависті й злоби”. („Три дні вересня вісімдесят дев’ятого”, Київ, 2000 р., стор. 44). На Зборі Д.Павличко висловився щодо співпраці з КПРС доволі ясно. „...я кажу, що ми 99 відсотків там за КПРС. Я говорив і зараз скажу. Ми за співробітництво з партією. Якщо ви проти цього, то вже можете йти звідси, або ми підем звідси. Ми за співробітництво.” (там само, стор. 417). Відповідно націоналісти ставилися різко негативно і до компартії, і до Леніна з його політикою. Відкрито виступили з програмовою метою незалежності України УНДЛ, УХДФ, УНП і СНУМ-СУМ.

21 жовтня 1989 року прийнято програму УНП, в якій, зокрема, стверджується: „УНП відстоює право українського народу на незалежне державне існування і проголошує своєю метою відновлення Української Народної Республіки в етнічних кордонах” („Збірник статтей про сучасні події в Україні”, упорядник Анатоль Бедрій, СУМ, Торонто, 1990 рік стор. 87). В цьому документі проголошується право на приватну власність, право на вільне володіння зброєю, політичний плюралізм. УНП домагається „визнання урядами демократичних країн та урядом СРСР окупаційного статусу для України”, „скасування Конституції УССР та договору про утворення СРСР. Наміри оновити Союзний договір або укласти новий УНП розглядає як спроби узаконення підневільного становища України”. Виступає партія і за „утворення Національних Збройних Сил”, домагаючись водночас „виведення окупаційних військ з усіх українських земель” та „скликання Національних Установчих Зборів” (там само). В преамбулі до програми УНП виводить своєрідний „вивід прав України”, від спадкоємності традицій національно-визвольних змагань доби УНР та боротьби ОУН-УПА і Акту 30 червня 1941 року.

Закономірно, розходжень з „парламентськими легалістами”, які „змагали за Україну Хвильового, Скрипника і Довженка, а не Петлюри і Бандери” (вислів Драча), уникнути не вдалось і у виборі шляхів боротьби. Зокрема СНУМ виступив на вибори 1990 року під гаслом „Ради без комуністів!” УНП і УХДФ взагалі відмовились від виборів в органи „окупаційної” влади.

„Не може бути ніяких виборів, доки Україна є окупованою територією! Хто думає інакше, то хай висувається і голосує – це буде на їх совісті. Не може бути ніяких виборів, доки в конституції є ганебна 6 стаття про керівну ролю компартії, і, значить автоматично всі депутати, обрані в окупаційний парламент, будуть лише виконавцями волі комуністів...” („Збірник статтей про сучасні події в Україні”, упорядник Анатоль Бедрій, СУМ, Торонто, 1990 рік „Звернення УХДФ до українського народу”, стор. 32).

Після виборів до органів місцевої влади та ВР України в березні 1990 року відбувається з одного боку радикалізація патріотичних сил, а з іншого – різка поляризація націоналістів і демократів набуває швидких темпів.

Віховими подіями тих часів можна назвати акції за створення українських збройних сил у лютому 1990 р., День Землі 22 квітня, коли колона СНУМівців у Києві поклала до пам’ятника Лєніну вінок з колючого дроту, акція в Полтаві з нагоди річниці з дня народження Симона Петлюри, відзначення Акту 30 червня у Львові, Свято козацької слави, Студентське голодування восени 1990 року.

У квітні проходять Установчі Збори УНП (Г.Приходько) та Всеукраїнського об’єднання „Державна Самостійність України” (І.Кандиба), які проголошують своєю платформою український націоналізм. Серед засновників і керівництва ДСУ бачимо довголітніх членів ОУН, як наприклад Петро Дужий, Зеновій Красівський, Дарка Гусяк.

Про мету ДСУ говорить сама назва.

За своїм ідейним спрямуванням програма ДСУ мало чим відрізняється від програми ОУН. Діячі ОУН та УПА для нас – це кращі сини України, а національно-визвольний рух 40-50-их років оцінюємо як одну із найсвітліших сторінок нашої історії”, – зазначає керівник ДСУ Іван Кандиба („Збірник статтей про сучасні події в Україні”, упорядник Анатоль Бедрій, СУМ, Торонто, 1990 рік стор. 92)

В 17 числі часопису „Український час” Григорій Приходько, аналізуючи пройдений УНП шлях, визначає ефект УНП і наголошує, що „Головна роль, яку відіграла УНП в 1989-90 роках, це вплив на свідомість українців”. Він вважає, що значною мірою завдяки УНП:

1) була легітимізована і поширена ідея державної незалежності України;
2) започаткований і поширений громадянський рух за утворення Українських Збройних Сил;
3) спростовано наклепи в зовнішньому світі на українську націю, як таку, яка, начебто, не прагне незалежності;
4) легітимізовано й зреалізовано ідею багатопартійності;
5) радикальні ідеї й діяльність УНП сприяли ерозії страху в загалу українців.

Вважаємо, що оцінка Приходьком ролі УНП стосується більшості націоналістичних організацій того часу.

В кінці травня 1990 року в Івано-Франківську проходить Збір СНУМ-СУМ. Голосування учасників Збору щодо визначення ідеологічних засад СУМ-СНУМ виявило наявність полярності думок та відсутність єдності у середовищі сумівців та снумівців: 2/3 делегатів висловилося за принципи т.зв. "демократичного" націоналізму, а 1/3 наполягала на уведенні в основу діяльності засад "інтегрального" націоналізму.

Таким чином, з травня 1990 року у широкому спектрі політизованого молодіжного руху виразно намітилась тенденція до формування двох ідеологічних напрямків: національно-демократичного (Ігор Деркач) та національно-радикального (Д.Корчинський, О.Вітович).

Становленню двох течій сприяли затверджені учасниками Збору положення Статуту та Програмових засад Всеукраїнського СУМ-СНУМ щодо федерального устрою Спілки, автономного статусу кожної обласної організації. Зберігалася подвійна назва – СУМ-СНУМ.

За твердженнями очевидців, внаслідок проведення 1-го Великого Збору СУМ-СНУМ оформилося чотири самостійні об’єднання: СУМ Харківщини, Спілка Незалежної Української Молоді (СНУМ), СНУМ (н) – націоналістична фракція, Спілка Націоналістичної Української Молоді (СНУМ) на Івано-Франківщині. Поки що частіше вживали назву "СНУМ".

СНУМівці брали активну участь в багатьох акціях-річницях, зокрема річниці з дня народження Симона Петлюри, сторічному ювілею Євгена Коновальця, проголошення Акту 30 червня 1941 р. у Львові, Святі Козацької слави тощо.

Внаслідок ідеологічних розбіжностей у СНУМ постає націоналістична фракція, яка вже 9 червня 1990 року подає Українській Міжпартійній Асамблеї (УМА) для участі в ній тези своєї ідеологічної платформи. 1 липня проходить Збір УМА, яка проголосила явочний шлях творення української державності. „Ми, делегати різних партій та патріотичних громад, вбачаємо позапарламентний шлях до державної незалежності України в конгресовій боротьбі. ...ми утворили Українську Між партійну Асамблею, на яку покладаємо справу підготовки і скликання першої черги Національних Установчих Зборів – Національного конгресу...”, – наголошується в політичній заяві УМА „Про боротьбу за українську державу” („Збірник статтей про сучасні події в Україні”, упорядник Анатоль Бедрій, СУМ, Торонто, 1990 рік стор.105-106).

3-4 листопада 1990 року у Києві відбулися Збори Націоналістичної фракції СНУМ, де було прийняте рішення про вихід Фракції зі Спілки. Після обговорення та дискусій було проголошено про створення нової організації - Української Націоналістичної Спілки (УНС). На Зборі були присутні 72 делегати від Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Черкаської, Житомирської, Київської, Рівненської, Полтавської областей.

Збір прийняв програму УНС, в якій наголошувалось:
„Віки приниження і поразок змінили психологічний тип української нації. Визначаючими рисами української духовності стали і в більшості є провінційництво і другорядність, основним творчим методом в усіх аспектах діяльності — наслідування чужих зразків. Нищівні удари, завдані підставам національного буття. В таких умовах уявляється безнадійною праця на збереження.

Єдиним способом подальшого виживання може бути лише облишення реставрації і початок інтенсивного національного будівництва, облишення позицій оборони і перехід до наступу. В основу плану цього будівництва і цього наступу мусить бути покладений заново усвідомлений і заново сформульований національний ідеал.

Тривалий час національний ідеал, національна мрія обмежувались ідеєю самостійності. Самостійність для нас мусить бути лише одним з моментів на шляху побудови України, як великої нації, котра зможе досягнути максимуму в усіх сферах духу, в усіх аспектах діяльності. Ми мусимо усвідомити, що нас влаштує лише така Україна, яка буде першою в політиці, в економіці, в науці та культурі. Нам не доводиться розраховувати на поступовий і природний плин національного процесу в Україні. Україну штучними методами було низведено до прірви, і лише так само штучно, свідомими зусиллями може бути піднято з неї. Розбудова нації є свідомий і штучний процес. Така мета зумовлює те виняткове місце націоналізму, котре він має посісти в усіх сферах буття суспільства і держави. Націоналізм є потужним творчим моментом у справі розбудови нації. Поняття націоналізму наповнюється для нас новим змістом: по-перше — це усвідомлення національного ідеалу і національної задачі; по-друге — це організоване зусилля по сформуванню нації і спрямування її до виконання задачі, до втілення цього ідеалу.”

Паралельно з організацією політичних акцій СУМ-СНУМ у 1990 р. ініціюють створення молодіжних об’єднань з метою поглибленого вивчення спадщини ідеологів українського націоналізму: 17 грудня ц.р. у Львові виникає Клуб прихильників Д.Донцова, наприкінці ц.р. у Харкові постає Товариство Української Студіюючої Молоді ім. М.Міхновського.

Не можна оминути увагою видань, які пропагували на своїх сторінках ідеологію українського націоналізму. „Першими ластівками” можна вважати теоретичний часопис київського СНУМу „Рада”, на сторінках якого друкувалися матеріали з історії національно-визвольних змагань, уривки з праці Д.Донцова „Націоналізм”, видання СНУМу „Замкова гора” (Київ), „Молодий націоналіст” (Львів), „Чорна рада (Рівне), „Українське юнацтво” (Стрий), газети „Золоті ворота”, „Горнило”, „Нескорена Нація”, видання ОУМ „Спадщина” з однойменною назвою та ін.

Велику роль у формуванні світоглядних принципів відіграли і видання, які пересилалися до України з діаспори. Найбільшою популярністю користувалися праці Донцова, Стецька, Бандери, книги з історії ОУН і УПА.

В 1991 році почали виходити теоретичні часописи, які на своїх сторінках пропагували та розробляли ідеологію українського націоналізму, зокрема слід згадати „Український час” (УНП), „Українські проблеми” (ДСУ), „Націоналіст” (УНС), „Напрям” і „Наш клич” (СНУМ), „Державність”. В Стрию тиражувався офіціоз ОУН „Визвольний Шлях”.

Серед тих теоретиків, які найбільш продуктивно працювали, назвемо Олега Вітовича, Романа Коваля, Володимира Яворського, Василя Барладяну, Григорія Приходька, Станіслава Іщенка, Олеся Янчука, Анатолія Щербатюка, Анатолія Бедрія, Олеся Бабія, Юрія Микольського, Григорія Гребенюка.

Націоналістичний рух не був об’єднаний єдиним керівництвом і це призводило до багатьох непорозумінь та зменшувало його вплив та ефективність.

„Вимогою часу є об’єднання всіх формацій, які визнають революційний націоналізм за свою ідеологію, стратегію і програму. Маємо на думці Українську Міжпартійну Асамблею, Українську Націоналістичну Спілку, всеукраїнське Братство УПА, світове об’єднання політв’язнів, об’єднання „Державна Самостійність України”, українську Християнсько-Демократичну Партію, інші групи. Прийшов час рішучо відложити на бік усі персональні чи групові непорозуміння і різниці та стати єдиним фронтом до безкомпромісового бою з новим імперським „союзом”..., писав член Проводу ОУН Анатоль Бедрій („В авангарді народу”, „Націоналіст”, №3 (6), 1991р, стор. 6).

Але „вимога часу” не була задоволена і справдилися побоювання крайового провідника ОУН З.Красівського, висловлені ним 9 лютого 1991 року на теоретичній конференції українських націоналістів у Славську, організованій УНС. „Перед нами велика загроза. За рік – півтора ми будемо мати кілька напрямків націоналізму бандерівського спрямування, які будуть боротися між собою. Дай Боже, аби не дійшло до стрільби. Тому ми мусимо дати напрямну думку українського націоналізму кожному особисто, аби ніхто не видумував свій ровер” („Жага і терпіння: Зеновій Красівський в долі українського народу”, Київ, „Діокор”, 2005 р., стор. 144). (Слід зазначити, що дещо пізніше на основі націоналістичних угрупувань викристалізувалось кілька взаємно конкуруючих „націоналістичних центрів тяжіння”, зокрема це КУН, УНА-УНСО, СНПУ, ВПО „ДСУ”).

В лютому 1991 року, до речі, проходить кілька теоретичних конференцій, пов’язаних з проблематикою українського націоналізму: вже згадувана мною у Славську, конференція УРП в Києві 23-24 лютого, на якій з дискусією про вибір шляху та ідеологічної платформи УРП виступило ряд доповідачів, зокрема Левко Лук’яненко, Ігор Деркач, Валентина Парижак, Зеновій Красівський, Роман Коваль та ін., міжнародна конференція в Тбілісі, на якій з доповіддю про історію і завдання АБН виступив Василь Барладяну.

Наведу уривки з промови Красівського на конференції УРП та В.Барладяну в Тбілісі.
„Націоналізм сьогодні – це сума зусиль та прагнень нації, яка опирається на власні сили... Ідеї націоналізму за останній рік переступили свій поріг, про націоналізм сьогодні всі говорять, націоналізм доступний не тільки на Західній Україні, але й на Сході, люди, які беруться до політики, дуже серйозно думають про націоналізм. І дуже облудна та думка, що „на Сході нарід не готовий” і т.д. і т.п.... Не треба думати, що українцеві на Сході, який пробуджується до політичного життя, треба дуже довго чекати, аби він піднявся з того занепаду і дійшов до не знати якої ідеології: боротися за те, щоб бути паном на своїй землі, мати перспективу для своїх дітей і щоби лишити тим дітям життя впорядковане, державне.” („Жага і терпіння: Зеновій Красівський в долі українського народу”, Київ, „Діокор”, 2005 р., стор. 146-147).

Василь Барладяну у своїй доповіді, висвітливши історію створення та діяльності АБН, давши йому високу оцінку, проаналізував сучасну ситуацію і зробив відповідні висновки.

„Відродивши АБН на території СРСР, ми повинні зобов’язати емігрантські підрозділи АБН почати підготовку закордонної громадськості до боротьби за перегляд або анулювання Хельсінських угод як ворожих поневоленим народам СРСР. Звільнившись об’єднаними зусиллями, ми перетворимо Антибільшовицький Блок Народів в економічний і військово-політичний блок, щоб захистити наші відроджені держави від політичної, економічної і воєнної агресії імперіалістів, тому, що воля одного уярмленого нині Москвою народу – запорука волі всіх наших народів.

Із всього сказаного видно, що ідеї та завдання АБН сучасні і відповідають сподіванням поневолених Москвою народів” („Державність” ч. 1. 1991 р. стор. 30).

На початку літа 1991 року відбувся 8 Надзвичайний Збір ОУН, який обрав Головою Славу Стецько. В доповіді про політичну ситуацію в Україні М.Подільський підкреслював „УМА заявила про своє бажання тісно співпрацювати з УДП, щоб УДП використало мандат зібраних кількох мільйонів підписів громадян перед світом для пропаганди державницьких устремлінь українського народу. Настав час, щоб провід ОУН визнав УМА за головний явний координаційний форум для різних угрупувань, які стоять на позиціях стратегії національної революції. На жаль, досі до УМА не приступили ДСУ і УХДП і ще деякі націоналістичні групи, діючі в західних областях. ОУН мусить більше критично й рішуче вимагати, щоб усі, які морально й політично декларують себе націоналістами-бандерівцями, включилися на явному відтинку до УМА” („Восьмий надзвичайний Великий Збір ОУН: матеріяли й постанови, 1991. стор. 91).

В цей же час один з керівників УНС, голова виконкому УМА Віктор Мельник в газеті „Замкова гора” писав: „Зі смертю славнопам’ятних Шухевича та Бандери ця ОУН скінчилася. Скажемо прямо — її більше немає. При всій своїй вірності ідеї і щирості намірів, добродії за кордоном не є центром, проводом національного відродження. Властиво, вони так і лишилися «Закордонними частинами», тільки тепер уже без організації. Їхні спроби створити собі ЗЧ в Краю є отим самим «творенням враження», якщо не «відробленням грошей». Кожне намагання ЗЧ вийти з кола функцій запілля, себто постачання, школення кадрів з Краю, вироблення прихильної опінії світової публічності щодо подій в Україні, призводитиме до нових непорозумінь, помилок, провокацій КГБ, затримки розвитку національної справи. Невже панове «з-за калюжі» не розуміють, що в структурах, творимих ззовні не є можливим зберегти «чистоту рядів», що «виїздники», з якими вони здебільшого працюють «там» є верствою до сих пір контрольованою КГБ, що «заїжджі гастролери» під час своїх короткотривалих візатів оточені щільним кільцем тих, хто чекає подачки або просто топчеться по п’ятах, а тому не знають тих, хто дійсно працює. Добродії з-за кордону, найчастіше і найохочіше погоджуються з вами ті, хто втирається в вашу довіру за завданням КГБ, чи під його контролем. Ви не бачите нових сил, обертаєтесь весь час в одному і тому ж колі старих бійців, наскрізь пенетрованому КГБ.

Результати відомі. Де, на що пішли гроші та матеріальні засоби, пожертвувані на національну справу? Добре, якщо не на Володимирській і не на потреби КГБ, а лише на чорний ринок та люксусове життя «панів провідників» тут. Третій рік саботується розвиток національної справи. І це в час, коли імперія ось-ось впаде, постане хаос, почнеться (власне уже починається) катастрофа. Після цього найпростіше і цілком відповідним українським політичним традиціям було звинувачення в зраді. Воно є універсальним і ним можливо пояснити все, що не розумієш. Але ж будемо розумними людьми. Хвіст не може вертіти собакою. Що можливо побачити, в чому можливо розібратися з такої відстані, при такій різниці світосприйняття? Ви чужі в цьому світі, панове, так само, як і ми в вашому. Тож давайте кожен робитиме свою справу. Україна є тут, боротьба точиться тут. Організація Українських Націоналістів так само мусить бути тут. Нова ОУН буде пам’ятником ОУН, буде пам’ятником ОУН Коновальця, Шухевича, Бандери” (Анатолій Лупиніс, „Бунт має рацію” К. 2004 р. стор. 12). (Напевно дехто здивується, чому я цитую В.Мельника зі збірки А.Лупиноса. Пояснюю. В цій збірці, за винятком кількох віршів, практично жодного тексту Лупиноса немає. Під обкладинкою з прізвищем Лупиноса поміщені тексти Корчинського, Артеменка, Чечила, Мельника та колективні витвори „дзенів” УНА-УНСО. Нехай це залишиться на совісті упорядників).

Виходячи з вищенаведеного витягу статті члена керівництва УНС і УМА, а також подальшого розвитку і розпаду цього утворення, виглядає сумнівним вірність тези М. Подільського про необхідність поєднання всіх націоналістів під дахом УМА.

Виходячи з розвитку подій, ОУН організувала проведення в кінці березня 1992 року у Києві Конференції українських націоналістів, сформувала постійно діючий секретаріат і закликала всі націоналістичні організації до об’єднання. Проте цей голос не був почутий.

Одна з київських газет („Українські обрії”) з цього приводу писала: „Оскільки „вільні” політики в Україні зараз відсутні, ОУН муситиме вдаватися до послуг осіб, що змушені були покинути свої команди з тих чи інших причин. Ці люди – нерідко здібні, є позбавлені іншої конечної для практикуючих політиків, якості – комунікабельності. З них неможливо скласти команду, діяльність якої полягатиме в чомусь іншому, ніж у взаємопоборенні”.

Пізніше було створено й зареєстровано Конгрес Українських Націоналістів, який очолила Голова Проводу ОУН Слава Стецько, який незабаром було зареєстровано як окрему партію.

Прикметно, що практично ніхто з організаторів і учасників березневої конференції 1992 року сьогодні активної участі в діяльності КУНу не бере. За часи незалежності націоналістичний рух мав періоди злетів і падінь, досягнень і втрат, проте досягти організаційної єдності йому так і не вдавалося, але це вже тема для іншої статті.

Віктор Рог

15.09.2008 13:17:18

http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1396

P.S.: ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ТА СКОРОЧЕНЬ - http://oun-upa.org.ua/encyclopaedia/skor.html


Обговорити цю новину у форумі

16-09-2008 15:11 // Суспільство // URL: http://maidan.org.ua/static/narnewslviv/1221567080.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у новинах, можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини, на яку ви посилаєтся.

Ми також вітаємо коментарі, доповнення та виправлення до текстів новин від всіх свідків подій, що згадуються в новинах. Пишіть на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини. Всі цікаві коментарі будуть оприлюднені.